Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Чомусь уся ця ситуація змушує мене гостро пригадати один випадок із далекого дитинства.

Коли я у сім років пішла до першого класу, мама вирішила, що я вже досить доросла, щоб самій ходити зі школи додому. Зрештою, містечко у нас було маленьке, спокійне. Та й іти було недалеко. Що могло статися?

Сталися собаки. Ціла зграя собак, яким я чомусь сильно не сподобалася. Нехай потім усі вкрай розумні дорослі захисники прав тварин доводили, що я напевно чимось їх спровокувала, сама я досі не знаю, чим. Не робила я нічого, щоб їх спровокувати, хіба що опинилася не в той час і не в тому місці. Або просто… надто боялася тих псів. Кілька з них якраз гризлися за щось поруч із доріжкою, а мені дуже треба було пройти. Я іншої дороги тоді не знала.

Загалом вони напали. І якби не трапилося поруч дядька з сусіднього під'їзду, що відігнав зграю, все могло б закінчитися більш ніж плачевно.

А так лише кілька шрамів лишилося на згадку. І непереборний страх собак.

Сказати, що я тоді злякалася, це взагалі нічого не сказати. Я була в стані панічному жаху, мене трясло так, що зуб на зуб не потрапляв. Рани пекло вогнем. І серце в грудях теліпалося, що аж боляче було. Для дитини все це відчувалося більш ніж моторошно. Але коли сусід провів мене додому, і я дочекалася мами, мріючи про те, щоб вона мене обійняла і втішила, максимум, який отримала, це догану за те, що не була достатньо обережною, ще й колготки порвала. І ще за те, що її той самий сусід із роботи викликав, відірвавши від важливої справи.

Тому факту, що мене довелося везти до лікарні та накладати шви, тобто знову гаяти час, мама теж зовсім не зраділа. Про те, щоби взяти лікарняний і побути зі мною, вона навіть слухати не стала. Знову над якимось важливим проєктом працювала, терміни горіли й таке інше. Звичний мамин стан.

Ні, мене не покинули напризволяще. Матінка до всіх своїх обов'язків ставилася гранично відповідально. До материнських, у тому числі. Так, як вона це розуміла. Тому для мене на кілька днів найняли няню, або доглядальницю, тоді не вдавалася в деталі. Хороша дівчина була, я досить непогано провела з нею час.

Але власне про що це я? Ах так. Про невиправдані очікування. У дитинстві я вкрай рідко отримувала втішання і підтримку тоді, коли потребувала цього. А тепер, зовсім не чекаючи на це, раптом отримала в подвійному розмірі.

Так і не добившись від мене зрозумілої, чіткої відповіді, Са-ард лише стиснув мене міцніше, заколисуючи немов дитину. А потім я відчула, як до мене притиснувся ще й Шоа-дар, який теж примчав мені на допомогу. Теж обійняв, бурмочучи щось ласкаве на вухо, втішаючи та заспокоюючи. Так я й плакала, затиснута між двома на-агарами, зігріваючись у їхніх обіймах. Розмерзаючись як тілом, так і душею.

Але от сльози поступово вичерпалися. Стихли схлипи. І навіть озноб пройшов.

− Зас-с-спокоїлася? − запитує Са-ард, проводячи долонею по моєму мокрому волоссю.

− Так, здається, − шепочу, насолоджуючись почуттям безпеки, подарованим їхньою близькістю.

− Тоді розповідай, − вимагає він суворо. Але все одно продовжує дбайливо обіймати. Цією владною турботою підкорюючи мене з кожною секундою все більше.

Втім, це їх обох стосується. Вони такі різні, але так доповнюють один одного.

Потрібні мені. Обидва. Зараз.

− Я дещо побачила. Це було дуже реально. І дуже страшно, − зізнаюся, мимоволі знову здригнувшись. Варто згадати й знову мороз бере.

М'язи, як після справжнього переохолодження, ломить та викручує.

− Брате, гадаю, Ж-шеню треба спочатку зігріти, вис-с-сушити та закутати у щось тепле, а тоді вже розпитувати, − заступається за мене Шоа-дар. − Ти ж бачиш-ш-ш? Вона вся задубіла, хоч я і не розумію, як таке могло с-с-статися. Може якісь збої у функціонуванні її організму?

Точно. Може це справді збій? Може, це я щось із пам'яті мого біосинтезидного тіла побачила? Те, що мене з якоїсь невідомої причини глючить, зовсім не повинно означати, що я збожеволіла.

Не чекаючи відповіді старшого брата, Шоа-дар рішуче тягне мене до себе.

− Дай мені, − вимагає, перехоплюючи моє тремтяче тільце.

А потім разом зі мною забирається в кабінку душа, щоби пустити теплу воду. Проте варто мені опинитися всередині, і паніка знову підкочує колючим клубком до горла. На-агар намагається поставити мене на ноги. Але я, керована тваринним жахом, хапаюся за нього руками та ногами, судомно деручись все вище.

− Маленька, − сміється він, стискаючи мою п'яту точку та утримуючи на місці. − Якби я не відчував твій с-с-страх, то подумав би, що ти вигадала нову, дуже цікаву с-с-сексуальну гру. Не сіпайся. Боїш-ш-шся опинитися в кабінці одна? − запитує прямо.

− Так. Дуже, – зариваюсь обличчям у його шию. Безмовно просячи цим про підтримку.

Сподіваюся, що мій ліміт ще не вичерпаний.

− Ну якщо так, то тримайся за мене.

Здається, мені знову йдуть назустріч. Неприпустимо няньчаться, як сказала б моя мама. І це так шалено приємно. Коли комусь не байдуже на твій страх та твої почуття.

Шоа-дар так і не відпускає мене на підлогу, і тримає у своїх руках увесь час, що потрібен мені, щоб зігрітися і перестати цокотіти зубами. Потім включає сушку. Са-ард мовчки спостерігає за нами, буквально пропалюючи в мені дірки своїм пильним сканувальним поглядом, відверто вичікуючи, коли можна буде узятися до розпитувань. І так само мовчки слідує за нами, коли змій молодший виносить мене з душової кабінки й прямує до спальні.

− Тобі краще? − запитує, коли Шоа загортає мене в ковдру і разом зі мною в обіймах влягається на ліжку.

Помітивши мій ствердний кивок, виразно підіймає брову.

− Тоді ми чекаємо твоїх пояснень. Що ти бачила? Як це с-с-сталося?

Невже, гадає, я сама якось це викликала? Робити мені нічого.

− Я просто милася. Нічого незвичайного не робила. Ні на чому особливому подумки не концентрувалася. Просто заплющила очі, а коли розплющила, побачила, ніби все навколо зникло. Кабінка, саме приміщення, корабель, все. Залишилась тільки я, у чаші душа. А довкола безмежний холодний космос. Це було так реально. Я бачила і відчувала, як покривається морозом моя шкіра. Тіло вмить задубіло. Але найбільше мене налякало не це. Навколо мене пливли величезні астероїди. А потім я побачила серед них щось живе. Ця тварюка була схожа на кита з мого світу, тільки в тисячу разів більше. Величезний гігантський монстр з купою очей. І в якийсь момент він попрямував до мене і роззявив свою пащу, ніби мав намір проковтнути мене, як піщинку. Я закричала, стрибнула з чаші, і тут з'явилися ви, змусивши мене прийти до тями. За що я вам просто страшенно вдячна.