Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

і висловлює все, що думає, хоч би воно їм і не любе… Я вже йому про це й казав, та й не раз, дак де там! Ну, та я йому це прощав… Але ж не всякий, знаєте, міг його так розуміти, як я, та й прощати, – через те він і мав багато ворогів… Але ми були приятелями. Ми так часто читали один одному свої твори, і він дуже хвалив мої переклади з Лєрмонтова… (Я, знаєте, Лєрмонтова вже чимало переклав.) Я подавав йому ідеї не до одного його поетичного оповідання віршем, а він звіряв мені написане до мого перегляду й редакції… Шкода тільки, що писав він потроху і не справдив тих надій, на які давав право його талант…

І він говорив, говорив, говорив і так брехав, що мені ставало вже чудно. А люди, повіривши, ще й подякували йому оплесками, як він устав з-за столика.

А туди вже сідає новий речник. І цього добре знаю – Тищенко. Добросердний чолов’яга, закоханий у мої вірші та й у мене потроху. Оцей справді мені часто пособляв і навіть тоді, як я був без посади, приняв нас з усією сім’єю до себе на квартиру, хоч йому й самому тісненько було жити (він учителював у міській школі і мав там у ній дві маленькі світлички). Його велике щире обличчя з кудлатою бородою і дитячі добрі очі мають сьогодні якийсь особливо поважний вигляд: розгорнув верчичок паперу, читатиме критичний огляд моїх творів.

І читав докладно, широко й довго. Багато було бібліографії, багато хвали й цитат з моїх писаннів, але ж, боже мій! який дивний нетям! Я ніколи не думав, що він так мало мене розбирає, ця добряча душа! Яке нерозуміння моїх найкращих, найголовніших дум і почувань! Якими вбогими, шаблоновими, банально-прилизаними, обмежено-пристойними появлялися вони, перейшовши через призму його «критики!» Невже я коли щось таке писав або казав? Коли такі й справді мої писання, то яке ж я маю право зватися поетом за цю банальну січку з капустою? А він усе говорить! Любий мій! По правді, я тобі вдячний за твою простомовну, не лукаву до мене щирість, але ж пожалій мої писання!..

От уже йому припліскують, навіть Савенко. То це всі згоджуються з їм?..

І коли вже треба було переглянути мої писання, то чому ж цього не зробив – ну хоч Дашецький, він же професор літератури?..

Якась панночка, процвітаючи ясноколірними стрічками та блищачи дукачами й намистом, проказує мої вірші. І після попередньої критики я в кожному їх слові несамохіть шукаю тієї шаблонової дрібнодухої обмеженості, за яку мене зараз хвалено…

Що це? Невже це він буде промовляти, Котовський? Чоловік, якому я завсігди здавався запорохою[273] в оці, який усе життя був мені найгіршим ворогом, шкодив мені скрізь, спотиньга кусаючи, як зрадлива собака! І він має промовляти й лицемірно хвалити мене, шиплячи в душі зо злості?

Так, він сів за стіл, і я бачу просто себе його викохане, випещене панське обличчя, з коротко підстриженою борідкою, з ласкавим медяним усміхом червоних губів. От чую його солоденький голос:

– De mortuis aut bene, aut nihil[274] – святе правило, і я його шаную більше, ніж хто інший. Через те я ні в якому разі не насмілюся нічого казати про саму особу нашого небіжчика-поета. Говоритиму тільки про літературні його твори.

Мені полегшало: він мене не хвалитиме, тільки лаятиме, – це все ж ліпше.

– Всі згоджуються, що Євген Сагайдачний мав пречудовий поетичний хист, бо ж безперечно треба мати хист, щоб писати такі гладенькі вірші. Вірш у його справді легенький, бо автор не надуживає його і здебільшого йде туди, куди веде його вірш, одміняючи, відповідно до його, і зміст свого твору. Зміст же в його звичайно дуже цікавий, бо дорогий наш поет писав на пекучі сучасні теми, добираючи такі, які обробляли вже всі поети-сучасники, і таким робом теми ті вже мали – сказав би так – патент на цікавість. Зрозуміло, що в такій роботі він не міг не сходитися дуже з тими авторами, що поперед його про це писали, але він завсігди брав у їх тільки найкращі, найпоетичніші місця. Це не значить, що високоталановитий автор не був оригінальний – навпаки, оригінальність його поглядів завсігди виявлялася тим, що загально дозволене здавалось йому злочинством, а загально гуджене – хвальним ділом. Через те дехто давав йому догану, що його докори задля нас неоправдані, а його поради або неморальні, або практично непридатні. Я ж не буду ганити поета, бо кожен має право казати, що хоче. Твори незабутнього поета довго ще будуть у нас читатися, бо після Шевченка у нас занепад поезії, і ми не маємо кращих авторів… хоч він писав так мало, що його твори – крихотки, коли рівняти до того, що зробили інші письменники…

Досить мені вже того! Я відімкнув двері і вийшов у Савенків кабінет. У залі лящали оплески Котовському за промову. Я відчинив двері з кабінету в залу і став на порозі.

Саме в цю мить усе товариство встало (певне – це був антракт) і безладно рушило по залі, жваво розмовляючи.

Кілька чоловік, і поперед усіх Котовський, ішли купкою просто до кабінету й побачили мене. І відразу їх обличчя відмінилися. Смертельна блідість окрила їх, очі спини- лися, вирячившися на мене, рухи вмерли… Скам’яніли всі без згуку.

Тим часом заздріли мене й інші і вразилися так само. Всі заніміли, прикипівши до місця, і тільки дивилися, дивилися на мене божевільно-зляканими очима, просто страшними на цих блідих обличчях.

– А-ах! – почувся жіночий скрик, і кілька десятків людей, як одна людина, відразу кинулися назад, у ті кутки, де попереду сиділи, збилися в купу, як отара, тремтячи перед вовком. Між мною та їми стала порожнява великої зали.

– Прошу сідати, панове! – промовив я, проходячи до столика.

І всі, як один, сіли, загіпнотизовані безмірним переляком.

І я сів за столик.

– Прошу вибачити, панове, що я перепиню вам хвилини відпочинку… Але ви так багато говорили сьогодні про мене, що був би я незвичайний, не озвавшися також.

Вони слухали, сидячи німо, нерухомо – цілком так, як от дитина посадить ряд ляльок, говорить до їх, як до живих, а вони слухають мертвими ушима і дивляться мертвими очима.

– Насамперед дозвольте направити одну важну помилку: на жаль, я не вмер, я живий, і автори моїх некрологів трохи поспішилися.

По всій залі розкотилося широке вільне зітхання півсотні людей, і обличчя, ці білі кам’яні