Читати книгу - "Кровна мста"

– Руку, сотнику! – кричав із дерева Сокол, але Лука почув його не відразу.

Не знати якими зусиллями він таки підскочив, витягуючи руки догори. Сокол підхопив його і став тягти на гілляку. Страх надав сили, тому за мить Лука був уже там.

Сіроманці казилися внизу, стрибаючи та гарчачи до людей. Коні, так і не змігши зірватися з узди, били тепер ногами землю, чекаючи нападу. Однак сірі на них не звертали жодної уваги, а все крутилися під деревом.

– Що будемо робити? – запитав Лука, коли трохи віддихався.

– Сидіти тут довго не зможемо – за вовками прийдуть Воротичі.

При тих словах Сокол зняв шнурок, якого носив із собою, почав розмотувати.

– Що ти робиш?

– Мені, сотнику, не вперше отак сіроманці свої зуби показують. Нічого, зараз я їм покажу. Візьми мого меча, зігнися і починай їх ним дражнити. Коли я їх підвішаю, скачи на землю і рубай щосили!

Лука не став розпитувати – довірився мисливцю. Він узяв меча, присів надійно на гілляці, зігнувся і почав штрикати мечем у сірих. Ті враз вишкірили зуби, загарчали ще лютіше і стали кидатися на Луку. Соколові того тільки і треба: він уже прив’язав свій шнурок за середину до дерева, а на обидвох кінцях зробив сильки. Тільки один із сіроманців підскочив, як Сокол тут же засилив його, підняв і зачепив на гілляку. Тоді хап – і другий вже висить.

– Чого чекаєш, сотнику – рубай!

Лука зіскочив, стискаючи меча. Сіроманці безпомічно теліпалися на шнурку, не могли звільнитися. Лука рубанув раз, розрубуючи одного навпіл, тоді вдруге…

Вони встигли забрати мішок із припасами і вискочити на коней. Прислухалися – погоня була вже зовсім поруч: чулися крики Воротичів і тупотіння коней. Лука востаннє подивився на порубаних вовків.

– Тепер зрозумів єсмь, що то за вовки загризли Дашка.

Сокол поглянув на нього.

– Ну й голова в тебе. А тепер тікаймо звідси…

Вони повернули коней і погнали їх у ніч.

Волос відчував себе дубом, у якого влучила блискавка і розчахнула навпіл. Одна його половина тяглася на південь, у бік Тмутаракані. Там він залишив своїх товаришів, княжу службу, самого князя. Друга ж частина линула до рідної пущі, до далекого дитинства, до родини, яку давно вже оплакав, вважаючи назавше загубленою, до Снєжки…

Він вибрав пущу і не жаліє про це. Тут його коріння, його рід, його боги. Тут Доброгост, який виховав Волоса і навчив.

Змінився старий волхв. Не те, щоб постарів дуже ззовні, однак дух його був якимось не таким, як пам’ятає Волос із дитинства. Можливо, сам вой став старшим і почав дивитися на світ іншими очима?

Але було багато запитань. Найперше Волос здивувався, чого Доброгост водить дружбу з Каніцаром. Боярин навіть їздить радитися до волхва, а у їхню весь заходить, ніби до себе додому. Волосові не сподобалося те, що Каніцар тримає у своїй медуші Луку, однак Доброгост велів йому не пхатися… А ще дуже не сподобалося колишньому сотнику, що волхв помагає Воротичам шукати Бурого і Сокола. Як це так, вони ж його товариші?! Він привів їх і попросив допомогти, а Доброгост, замість надати ту допомогу, почав цькувати їх своїми собаками. Мстислав чи Вуй такого б ніколи не зробили…

Можливо, уся справа в повазі? У Тмутаракані Волос повагу заробляв роками, викуповував її у князя і дружини ворожою кров’ю та рубцями на своєму тілі. А тут? Тут її ще треба заслужити, бо Доброгост пам’ятає його малим отроком, таким Волос і донині лишився для волхва. Нічого, своїми справами він здобуде собі повагу старого і цілої весі. І, крім тієї поваги, Волос матиме ще любов рідного селища, родини, ту любов, якої він ніколи не зазнав у Тмутаракані.

Волос крокував пущею, ведучи коня за повід. Відганяючи всі ці думки, він уважно роздивлявся навколо, щоби побачити хоч якийсь слід або знак. Він відчував, що Сокол і Бурий мають крутитися десь недалеко весі – вони б не покинули Галку. Може, Сокол десь і зараз спостерігає за ним, та боїться відкритися? Не довіряє.

Волос зупинився, ще раз розгледівся, а тоді повернув у бік селища.

Вой прив’язав коня, скинув із себе сорочку і вмився біля колодязя. Раптом побачив Доброгоста, що сидів на призьбі під хатою, і рушив до нього. Волхв сидів непорушно, підставивши сонцю своє покраяне зморшками лице. Ні, він таки постарів. Сонце обливало волхва своїм світлом, і світло те перетворювало могутнього жерця на старезного, певно, столітнього діда.

– Що там чутно, діду? – запитав молодий вой, підійшовши та присівши на призьбі поруч.

Волхв поглянув на нього, тінь пробігла по його обличчю – і він враз із діда знову перетворився на жерця.

– Побили окаянні таті моїх сіриків…

Волос не відразу зрозумів.

– Об кім речеш?

– Послух Ярославів утік із поруба Каніцарового. Поміг йому інший. Мої сірики взяли слід їхній, але таті побили їх і втекли. Воротичі цілу пущу перевернули, а знайти окаянних татів не можуть.

Волоса раптом щось кольнуло.

– Не суть вони таті, а тілько брати мої по оружжю, – твердо мовив Волос.

Старий уважно поглянув на нього – Волос відважно дивився йому в очі, не відвертаючи погляд. Уперше він побачив очі жерця. Вони були глибоко занурені, добре вицвілі, однак там була іскра.

Доброгост не відповів нічого, відвернувся. У Волоса навіть блимнула надія, що волхв нарешті зрозумів, як для Волоса багато важать його товариші. Однак ця надія дуже скоро згасла.