Читати книгу - "Дорогами Маклая"

Радьї Айдуми й Наматоте з усіх сил намагались улещати мене: тиснули безперестанку руки, запевняли, що готові скрізь іти за мною, пропонували скликати всіх папуасів у Байкалу чи куди я забажаю. Серамці, у свою чергу, застерігають не вірити жодному слову радьїв, бо за тими словами нові лихі заміри.

Восьмеро моїх людей серамців нездужають — у них пропасниця.

Увечері Йосиф прийшов сказати, що обидва радьї говорили моїм матросам, щоб вони за себе не боялися, що їм ніхто нічого не зробить. Серамці вірять цьому, але дуже бояться за мене, точніше за самих себе, гадаючи, що, коли мене тут уб'ють, їм перепаде від голландського уряду, як вони повернуться додому.

Заміряв череп з гробниці на о. Наматоте; він, як виявилося, був дуже вузький, з показником ширини 62, я заміряв його двічі, думав, що першого разу помилився…

11 квітня. Вирушив нарешті на о. Айдуму. Вибрав для майбутнього проживання Умбурмету, що здається мені здоровішою проти Вайкали.

Коли я увечері вибирав місце для своєї хатини, серамці знову почали бурчати; я одразу ж урвав це бурчання, заявивши знову, що в хатині житиму я сам, а вони всі можуть залишатися вночі і навіть удень на урумбаї, а якщо їм і цього не досить, то хай пливуть додому, а я лишуся тут сам. Після цього недовгого пояснення, яке я виклав, не підвищуючи голосу, знову почув запевнення у відданості й цілковитій готовності слухатися. Користуючись нагодою, я примусив їх мені пообіцяти, що вони почнуть будувати хатину завтра на світанку й закінчать якнайшвидше, бо жити на урумбаї, в маленькій каюті, мені дуже набридло…

15 квітня. Переселився вчора й переночував уже в хатині; хоч зверху вона й не протікає, але з боків і знизу така дірява, що увечері не можна запалити свічки або доводиться запалювати її разів десять на хвилину, та це байдуже; погано те, що холодно спати.

Умбурмета завдяки тому, що я тут оселився, так само, як і Айва, жвавішає; але в Айві від піщаного берега, де були витягнуті на пісок папуаські прау й де тубільці будували собі тимчасові курені, до моєї хатини було далеко; а тут з веранди я можу бачити весь берег і все, що там діється.

Сьогодні прийшло шість папуаських пірог з купою народу. Ввечері, просидівши весь день над деякими анатомічними роботами, я вийшов на веранду й милувався грою хлопчаків та юнаків на піщаному березі. Був відплив, і вони мали досить простору, щоб бавитись. Вони грались у війну: кидали один в одного жмені вологого піску та легенькі палиці замість списів. Найбільша вправність полягала в тому, щоб влучно жбурнути жменю піску чи списа, а самому швидко ухилитися, кинутись убік, чи впасти на землю, або високо підстрибнути й у такий спосіб уникнути націленого в ноги удару. Три-чотирирічні хлопчики охоче брали участь у грі, яка дуже захоплювала й чотирнадцяти- та п'ятнадцятирічних юнаків. Тут, як і в інших місцях Нової Гвінеї, діти надзвичайно рано починають тренуватись з метання в ціль; вони кидають чим попало й куди попало і досягають у цьому великої вправності.

Мав з Давідом і Йосифом серйозну розмову. Я почав з того, що запитав їх, чи побояться вони лишитися тут зі мною, якщо я дозволю урумбаю повернутися в Серам. Обидва відповіли, що бояться, бо папуаси тут ладні вбити людину за якусь порожню пляшку чи стару тарілку. Вони додали, що так думають усі, що на папуасів не можна покладатись і що серамці, незважаючи на спільну вигоду зберегти мирні стосунки, тремтять щоночі, боячись несподіваного нападу. Якщо ми лишимось тут учотирьох, тобто я, Давід, Йосиф і Ахмат, то нам не минути біди. Потім обидва додали, що в кожного дружина й діти. Після цієї розмови я змушений був затримати урумбай.

Годині о 10-й вечора прийшла пірога з людьми Айдуми й дуже цікавою звісткою, яка підтверджувала припущення моїх людей, що тут не можна покладатися на тубільців. Звістка ця полягала ось у чому: цими днями (здається, вчора) з гірських селищ коло Телок-Камрау близько трьохсот чоловік, переважно із селищ Мамай, Віна та інших, справді приходили в Айву, маючи намір забити мене та остаточно пограбувати мої речі. Ця експедиція дуже розчарувалася, заставши в Айві самі тільки обгорілі стовпи замість хатини й людей. Серамці, як каже Давід, дуже занепокоєні цією звісткою і дуже бояться. Давід просив мене спати не тут, а разом з моїми людьми — в урумбаї. Я не згодився.

17 квітня. Знову тривога. Нова звістка прилетіла надвечір. Кажуть, що люди Наматоте й Мавари хочуть напасти на мене вночі або на світанку, і якщо прийдуть, то, очевидно, їх буде багато. Мої люди такі стривожені, що нападу чекають неодмінно цієї ночі, адже страх має великі очі й вуха, а головне, страх заразливий. Мені іноді здається, начебто все, що навкруги діється, я бачу вві сні, а не наяву. Я, звісно, постарався переконати своїх людей і навіть устиг розсмішити їх усіх, спитавши, як це, на їхню думку, гірські жителі потраплять сюди або ж стануть ганятися за урумбаєм по морю, не маючи пірог. Я рішуче відмовився перебратися з хатини на урумбай. Проте через загальну тривогу і реальність нападу доведеться спати одягнутим.

18 квітня. Малював портрети тубільців, вибирав обличчя не надто вродливі чи потворні, а такі, що найбільше підходять до загального типу. Треба сказати, що взагалі розмаїття облич внаслідок різних домішок тут далеко більше, ніж, наприклад, на березі Маклая, навіть у тутешніх гірських жителів, хоч би у вуоусірау. Принаймні форму носа не можна вважати характерною рисою, як того хочуть антропологи, що, не виїжджаючи з Європи і сидячи в зручних кріслах у своїх кабінетах, поділяють рід людський на раси. Між тутешніми папуасами (я маю на увазі тих, що не виявляють помітних ознак мішаної раси) подибуються й плоскі, приплюснуті носи, і прямі, і гачкуваті, й, нарешті, такі, в яких кінчик звисає низько над верхньою губою.

Бачив сьогодні й оглянув уважно папуаську дитину, що цими днями народилася. Передня частина тіла, руки та обличчя