Читати книгу - "25 професій Маші Філіпенко"

Несподівано і нижній гімнаст завівся. А чим він гірший? Як загорлає:

Передав він куті меду. Перестарався. Ми з Топиліним мало «не попливли». Ледве не розсміялись. Чого акторам робити не слід.

Далі я з носилок вибрався, виліз із черевиків і почав ноги витирати об килимок. У шкарпетках. Знову у черевики вліз і йду вздовж стіни — шукаю килимок для рук. Діти заусміхались.

— А чого ви смієтесь? У кожному порядному домі буває килимок для рук. Його рушником називають. А ще буває килимок для носа. Його при собі носять. Під виглядом носовичка.

Раптом я став як укопаний:

— А уколи у вас роблять?

— Еге ж.

— Так. А куди колять?

Діти щиросердні, не розбещені. Відповідають ясно і просто:

— У сідницю.

— Зрозуміло. І хто останній?

— Нікого нема.

— Так не буває. Якщо є уколи, має бути черга. Давненько я уколів не пробував. Я люблю уколи, наприклад, червоні з газованою водою і сиропом.

— У нас таких не роблять.

— Невже? А які у вас роблять? Я хочу ваших покуштувати. Хто останній? Його вколять, я — за ним.

Один хлопчик зголосився. Дуже йому подивитись кортіло, як мене колотимуть. Ми з Топиліним за нього вчепились і хутко чергу вишикували. Сестри лікувати почали. Я кажу:

— Діти, поки до мене справа дійде, я з вами досвідом життя ділитимусь. Таємниці вам відкриватиму, як рідним. Тільки не галасуйте, ліки ковтайте і уколи терпіть.

Ну то ось. Чи знаєте ви, чим розумна людина відрізняється від… від… — І так я на Топиліна увагу звертаю… — Від не дуже так… щоб…

— Чим?

— У розумної людини повсякчас з собою парасолька. Якщо дощ іде, я раз! — і затуляюсь парасолькою. Якщо пече сонце, я раз! — і затуляюсь парасолькою. Якщо станеться виверження вулкана, я раз! — розбігаюсь і ріжу додому. Тому що я — розумна людина, а розумні люди не ходять гуляти туди, де з неба падає каміння.

— І дурні не ходять! — вставив Топилін. — Вони там лежать.

— Та якщо дають щось смачне, я підходжу, розкриваю парасольку і кажу: «Ой, насипте мені у парасольку два кілограми слив. Кісточки окремо».

Тут один хлопчик запитує:

— Дядечку, ви до нас виступати приїхали чи хворіти?

Не завважую питання.

— Та головне — це саквояж мій. Тому що він не простий, а фокусний. Мені його старий фокусник подарував. Ану, хлопчику, дай мені своє яблуко. Клади сюди. Ку-ку. Було ваше, стало наше. Демонструю. (Перевертаю саквояж.) Порожній. А в тебе що, хлопчику? Компас? Клади його до мене. Не хочеш? Ех ти, нехотильник. А втім, правильно чиниш. Молодчина. Більше б ти свого компаса не побачив. Коли мені цей баул подарували, я ще не знав, що він з подвійним дном. Іду собі по вулиці, бачу — продають ковбасу. Я купив, поклав у баул і додому. Вдома бабусі кажу: «Дістань там із саквояжа дещо…» Вона відкрила, дивиться — пусто. І давай мене лаяти. А баул відкритий стоїть, ковбаса з нього так і пахне. А у нас кішечка жила бабусина. Вона за ковбасою полізла, і все — щезла, нема кішечки. У подвійному дні заплуталась, у четвертому вимірі загубилась. Бабуся кричить: «Віддавай мою кішку!» — «А як?» — «А як хочеш! Лізь і діставай!» — «Ні, — кажу, — не полізу. Я там пропаду. Не хочу я все життя у чемодані сидіти!» Тут мені думка гарна спала. Пішов я до сусідів собачку просити: «Дайте мені вашого Тяпа в борг. У нас там їжі зайвої півкіла є. Хай він поїсть». Дали мені собаку, я привів його до саквояжа. Він туди стрибнув… і щез. Лише чути, як у глибині гавкає. Ну, гадаю, все: ні кішки, ні собачки, ні ковбаси! Інший би на моєму місці від такої катастрофи пропав. А я зметикував. Почав воду шлангом наливати, як у пральну машину. Через п'ять хвилин кішка вискакує уся мокра. У зубах ковбаса, а на хвості собачка висить. Ми з бабусею навіть застрибали! А саквояж потім підняти не можна було — стільки в ньому води набралось. Довелося дірочку робити і випускати потроху. Діти подивувались, а Топилін закричав:

А хлопчик знову питає:

— Ви, дядечку, до нас хворіти приїхали чи виступати?

Топилін відповідає:

— Ні те, ні се. Ми — клоунська «швидка допомога». Нас за рецептом для вас виписали. І в цирку видали. А то ви тут розклеїлись. Лікарів боїтесь, не вірите їм. А наші лікарі, між тим, найчуйніші в світі!

— І найбілохалатніші!

— І спортсмени вони! А яка у них самодіяльність!

Знову гімнаст не витримав:

— До речі, Чехов також був лікарем!

Такими й іншими доводами ми підняли довіру до лікарів-оздоровителів і пішли до малят на верхній поверх.

— Малюки нам, як рідним, зраділи. Топилін підзорний віник узяв і почав у нього, як у бінокль, дивитись, тих дітей видивлятись, котрі лікарів