Читати книгу - "Химери Дикого поля"

– А якщо…

– Ніяких якщо!

– Слухаюсь, пане.

– Ходімо.

Він вивів мене з хати, відвів до невеличкого сараю, зачинив там, припнувши ланцюгом до стіни. Сарай теж складений з каменю і теж без вікон, як і хата. Тут було темно і смерділо. Я знайшов купу соломи у кутку. Влігся на неї. Поправив ошийник, щоб не давив. Лежав. Лежати краще, аніж бігти по спеці з ярмом на шиї за конем. Думав про те, коли ж закінчаться мої пригоди. Мені стільки разів щастило, стільки разів я виживав там, де мусив загинути. Невже якось переживу і тих страшних чорних чаклунів, про яких ніхто не хоче балакати? І що там з Понамкою? Якщо мене віддали на продаж, то її могли стратити. Знаю, вона не здасться, битиметься до останнього. Клятий Бар-Кончалаба, в яку халепу нас втягнув!

Лаяв його подумки, потім заснув. Прокинувся від того, що мені поставили води та хліба. Поїв, попив, сидів далі. Ще залюбки спав, бо дуже втомився. Наступного разу прокинувся від голосу.

– Ти живий? – голос був зверху, побачив якусь щілину під стелею. Підхопився. – Красю? – це шепотів Бар-Кончалаба, я його впізнав.

– Живий, до… – я хотів попросити про допомогу, але Бар-Кончалаба мене перервав.

– Слухай сюди і запам’ятовуй. Коли опинишся у чорних чаклунів, то не доводи справу до тортур. Бійся їх чи ненавидь, впадай у відчай, що завгодно, тільки вируй емоціями! Зрозумів?

– Ні! Чому…

– Чорні чаклуни полюють на людські почуття. Якось їх потім використовують. Сильну любов чи приязнь викликати важко, а ось біль, страх, ненависть, відчай – легко. Вони братимуть з тебе ті почуття. Якщо їх буде мало, чорні чаклуни катуватимуть тебе. Не доводь до цього! Тоді проживеш довше. Все, я побіг!

Щілина світла зникла, знову темрява і тиша. Я мало що зрозумів зі слів Бар-Кончалаби і не дуже вірив йому. Влігся і лежав далі. Вже звик до смороду, не помічав його. Дні рахував по воді і хлібу, який приносили. Пробув у підвалі шість днів, аж коли двері відчинилися, зайшов панич.

– Пішли, чорні чаклуни їдуть.

– Пане, не віддавайте мене, пане, залиш… – я отримав кулаком в обличчя і аж покотився.

Панич потягнув мене за ланцюг. Довелося швидко підвестися і піти за ним. Панич вивів мене на двір, прив’язав ланцюг до сідла, сів на коня і поїхав. Не гнав, та і як гнати по забитій вулиці Торжища. Я спочатку мало що бачив, бо очі відвикли від світла, кілька разів боляче беркицьнувся, аж поки не став дивитися під ноги, а потім і навколо. Там був суцільний натовп чудовиськ. Лише небагатьох з них я раніше бачив, а інші приголомшували і лякали. Вороже дивилися на мене, то я поспішав за паничем, який кудись впевнено їхав. Навколо я вже не дивився, щоб дарма не випробовувати психіку. Коли почулися крики, голос мені здався знайомим, я таки подивився і побачив Бар-Кончалабу, якого оточив натовп одноногів. Бар-Кончалаба верещав дурним голосом, гепався на землю, прямо в якусь калюжу, вимазувався у багнюку і витворяв інші дурниці, які були помітно до вподоби одноногам. Коли побачив мене, то на мить завмер, розгубився, але одноноги, до речі, без своїх луків, зброя на Торжищі була лише у шестируків-охоронців, почали невдоволено гиркати, і Бар-Кончалаба тут-таки узявся знову витанцьовувати у багнюці, падати в неї і верещати, наче різаний. Одноноги кидали йому монети, а він ловив їх ротом, для чого вправно стрибав. Здається, він махнув мені рукою, а може, і ні. Ось яким акторством він заробляв. Став блазнем.

Панич їхав кудись далі, мабуть, на окраїну Торжища, бо чудовиськ ставало все менше, натомість мене почав охоплювати якийсь дивний страх, від якого я змерз. Обхопив себе руками і тремтів. Сам собі дивувався, бо ж літо, спека, а я тремтів, наче на морозі. Потім помітив, як напружився кінь панича, та і він сам теж тремтів, хоч був у сорочці і безрукавці. Ось вже ми їхали майже порожньою вулицею Торжища, коли попереду стало видно будинок, складений з чорного каменю. Ледь побачивши його, я схопився за живіт, який страшенно заболів. Мабуть, від жаху. Ланцюг смикнув мене, я ледь не впав, побіг, але ноги не слухалися, холод і жах, я таки впав, хотів підвестися, знову впав, а потім знепритомнів. Мабуть, панич і не озирнувся, кінь потяг мене далі, аж до чорного будинку. Я прийшов до тями, коли ми вже зупинилися. Почув, як панич щось крикнув тремтячим від жаху голосом. Крикнув щось дивне, не так, як балакають паничі. Йому відповіли таким голосом, що я знову знепритомнів. Панич почав бити мене по щоках.

– Вставай! Вставай! – панікував він. – Вставай!

Ледь поставив мене на ноги, наче давав комусь обдивитися мене. З чорного будинку щось рикнули, і я знову впав. Коли наступного разу опритомнів, то панича вже поруч не було, а я сидів у якомусь підвалі, у суцільній темряві. Несподівано до мене хтось доторкнувся. Я з переляку закричав. І тут весь підвал вибухнув криками. Кричало багато людей, і це було якесь божевілля, коли грюкнули двері і почулося страшне гарчання, від якого всі замовкли. Мені було дуже холодно і нестерпно страшно. Нестерпно до того, що я не втримався, підхопився і з усієї сили вдарився головою об кам’яну стіну. Знепритомнів, чого і бажав.

Прокинувся від криків і рику. Страх знову схопив мене потужними щелепами, почав жувати, але витримати його було легше, бо нас вигнали з підвалу на білий світ. Нас, кілька десятків людей. Було тут і кілька земляних рабів, але здебільшого люди не з Січі, мабуть, ті, хто пливли до Райгорода і потрапили у полон. Усі ми були ледь живі від жаху, який випромінювали невідомі істоти у чорних плащах з накидками на головах, які поралися з нами. Можна б було здогадатися, що це і є ті чорні чаклуни, яких так усі боялися, але жах паралізував мій мозок, я не міг ні про що думати. Тільки тремтів і хотів померти, щоб хоч так втекти від жаху та холоду.

На нас одягли вже знайомі мені ярма, тільки у чорних чаклунів в ярмо набивали не п’ятьох, а десятьох, ярма прив’язали до величезних, теж чорних коней, чорні чаклуни зашипіли, і ми рушили. Це був ще важчий біг, аніж від Застави до Торжища, бо коні чаклунів були значно більші за звичайних коней і мчали швидше.