Читати книгу - "Химери Дикого поля"

– І як це сталося?

– А так, що оці краї, вони не схожі на інші.

– Ну, я це помітив. То чудовиська, то дикуни.

– Не в тому сенсі, тут інша будова простору. Я не фізик, не можу науково пояснити, але тут щось схоже на складку в просторі, потрапити в яку непросто. Ось ми летіли зі сходу на захід, трималися ріки Снів. А якщо б летіли з іншого боку, то опинилися б у Росії і цих місць не побачили.

– Як таке може бути?

– Питання не до мене, кажу ж, я не фізик. Аномалія якась, мабуть.

– Так а чим закінчилися твої справи з ФСБ?

– Тим, що прийшли ви і я звабився ідеєю легко потрапити до Райгорода. Опинився тут, що там відбувалося далі, не знаю.

– А цей Райгород, чим він приваблює, що ти до нього полетів?

– Красю, а чим може приваблювати рай? Вічним життям!

– Ти це серйозно?

– Так. Райгород, справжній Райгород – місто героїв, де вони отримують вічне життя у ідеальних тілах.

– Яких тілах?

– У ідеальних, у власних тілах у момент розквіту. І живуть у них вічно, бо не знають ані старості, ані хвороб.

– Що за маячня? – скривився я.

– Не маячня, Красю, зовсім не маячня, – зітхнув Бар-Кончалаба і посумнішав. – Тому до Райгорода і намагаються дістатися тисячі людей щороку.

– Як дістатися?

– Здебільшого пливуть рікою Снів. Сам подумай, чого це паничам довелося робити окрему Заставу на ріці? Бо дуже багато подорожніх. Вони пливуть до Райгорода на спеціально побудованих кораблях чи просто на байдарках. До Застави потрапляють далеко не всі, бо ріка Снів розбивається на купу проток та річищ, значна частина минає Заставу.

– І що далі?

– Далі на тих, хто пливе, нападають чудовиська. Вся ріка Снів живиться з тих подорожніх.

– І навіщо ж плисти до Райгорода, коли тебе все одно з’їдять по дорозі?

– Не все одно, Красю, не все одно! Героїв, тих, хто переможе чудовиськ у численних битвах, хто не злякається і не схибить, течія винесе до Райгорода, і вони потраплять у це чарівне місто. Їх рани загояться, їх тіла повернуться у стан розквіту, всі хвороби відступлять, і почнеться вічне життя у блаженстві!

Бар-Кончалаба аж очі закрив і закрутив головою у захваті.

– І ти віриш у цю маячню? – необережно спитав я, бо немає нічого гіршого, аніж розбивати мрії людей.

– Це не маячня! Не маячня! – заверещав Бар-Кончалаба. – Не маячня! Так і є!

– Добре, добре, нехай так і буде! – погодився я.

– Цікаво, а чого це тебе досі не ведуть на Торжище? – Бар-Кончалаба підозріло подивився на мене. – Рабів, яких з тобою пригнали, вже вивели, а тебе ні?

– Мене наказано продати якимось чорним чаклунам… – я хотів спитати у Бар-Кончалаби, хто це такі, але він підхопився, наче на розпечену сковороду сів, і побіг, мовби за ним сто чортів гналося. – Стій, ти куди?

Я озирнувся навколо, щоб побачити, що ж так налякало письменника, але нічого страшного не помітив. Здається, Бар-Кончалаба чкурнув через те, що почув про чорних чаклунів, і це навіювало погані думки. Я знову підійшов до огорожі, визирнув до Торжища. Там вирував потік чудовиськ. Я побачив, як повели раба. Мабуть, з тих, що пригнали зі мною, я не встиг їх роздивитися краще, та й вони були схожі один на одного. Раба тягнуло на мотузці страшне чудовисько, схоже на величезного рака. Одна з клешень цього рака була в крові, і паща теж. Здається, саме таку істоту вбив Набока, ще той, старий, який віддав своє ім’я Понамці. Я перелякано дивився, коли несподівано в щілині з’явилось чиєсь око. Величезне, як яблуко, воно дивилось на мене, а потім я побачив у ньому зміну, яка буває у погляді хижака, що відчув здобич. Я кинувся геть, позаду почувся рев. Потужний удар пробив огорожу, я перечепився і впав, за мною тягнувся ланцюг, щось смикнуло мене і поволокло, я хапався руками за землю, та де там, коли почулися свистки і крики. Щось грізно заревіло і мене відпустило. Це набігли шестирукі на птахах. Вони відігнали чудовисько, поставили на місце звалений паркан, на мене не звернули уваги. Я відповз під хату і там лежав. Не бачив, хто на мене нападав, і не хотів бачити. Дякував богові, що на Торжищі підтримувався порядок.

Я лежав і тремтів досить довго. Згодом відійшов від переляку. Хотілося пити. Спробував заснути, щоб час спливав швидше. Прокинувся від того, що мене штовхнув панич. Так розумію, що всіх рабів він продав, повернувся задоволений.

– Ну що, ходімо розповіси, як ти тут опинився, – сказав він. Розмовляв українською, майже без акценту.

Я озирнувся.

– А де слуги? – спитав і тут же подумав, що зробив помилку, бо слуга мусить тільки відповідати.

– Відправив їх на Січ з возом товару, – панич і не думав бити мене у відповідь. – Заходь.

Відчинив двері у невелику, складену з каменю хату, запросив мене. Я вказав на ланцюг від ошийника. Панич зняв ланцюг. У хаті тій було прохолодно та темно. Панич зачинив двері, запалив свічку, сказав мені сісти на підлогу.

– Їсти, пити хочеш? – несподівано поцікавився він.

– Так, пане.

Він кинув мені на підлогу шматок хліба, сушену тараню, поставив кухоль води. Почекав, поки я поїм та нап’юся.

– Ну, тепер розповідай, що там трапилося.

Я розповів. І про бій на Заставі, і про суд.

– Якщо тобі присудили чекати, що з братом Непийпивом буде, то чого на Торжище прислали? – спитав панич, коли я закінчив.

– Не знаю. Але вирок свій я чув, як і всі чули. А чому мене продати наказали, то мені не відомо. Але ж дивно це. Якщо винний я, то стратити мене потрібно. Якщо невинний, то залишити. А мене продають, наче раба.

– Тебе наказано чорним чаклунам віддати, а це ще гірше, аніж страта, – зітхнув панич.

– Що за чорні чаклуни? Чого їх так бояться?

– Побачиш, чого, – кивнув панич і скривився. – Не подобається мені це все. Непийпиво виживе, приїде твій господар, грізний Набока, до мене, а що я скажу?

– То не віддавайте мене чорним чаклунам, почекайте, – смиренно попросив я.

– А як не віддам, то наказ порушу. Передано ж мені, що треба з тобою зробити.

– Слугою передано, а не паничем. А що, як слуга зрозумів щось невірно, розумом своїм миршавим?

Панич посміхнувся.

– А ти, дивлюся, хитрий дуже, – він дивився на