Читати книгу - "Квентін Дорвард"

— Кузино, — заперечила пані Амеліна, — я поділяю твою думку й вірю, що юнак бажає нам тільки добра, але подумай, що цим ми порушимо наказ короля Людовіка.

— А чому ми повинні слухатися його наказів? — спитала панна Ізабелла. — Я, дякуючи небу, не його піддана. Крім того, він уже раз обдурив нас, і якщо я звірилася на його заступництво, то він уже не виправдав мого довір’я до нього. Ні, я не скривджу цього юнака і, не вагаючись ні хвилини, зроблю так, як він радить, хоч би це було всупереч наказу цього хитрого й егоїстичного деспота.

— Хай бог вас благословить за такі слова, панно, — весело сказав Квентін. — А коли я не заслужу вашого довір’я, то нехай мене четвертують дикими кіньми в цьому житті й засудять на вічні муки в пеклі, — та й це ще буде надто м’яка кара.

Сказавши так, він пришпорив свого коня й під’їхав до цигана. Цей чоловік, мабуть, мав надзвичайно байдужу або незлостиву вдачу. Він швидко забував образи й загрози, так принаймні здавалося; отож так просто став розмовляти з Квентіном, немовби вони вранці нічого неприємного не сказали один одному.

«Собака не гарчить тепер, — подумав шотландець, — бо має намір розправитися зі мною раз і назавжди, коли зможе вхопити мене за горло. Але ми що спробуємо побити зрадника його власною зброєю».

— Послухай, друже Хайреддін, — сказав він, — ти їдеш з нами вже більш ніж десять днів, але досі ще не показав нам, як ти вмієш ворожити, хоч не міг устояти проти спокуси похвалитися цим умінням у кожному монастирі, рискуючи при цьому, що тебе виженуть і тобі доведеться ночувати в стіжку сіна.

— Ви ніколи не просили мене поворожити, — сказав циган. — Ви, як і всі інші люди, задовольняєтеся тим, що глузуєте з таємниць, яких не розумієте.

— Гаразд, покажи мені тепер своє вміння, — сказав Квентін і, знявши рукавичку, простяг йому руку.

Хайреддін старанно розглянув усі лінії, що перехрещувалися на долоні шотландця, і всі бугорки біля основи пальців, яким на той час приписувався такий же зв’язок із характером і долею людини, як опуклостям черепа за наших часів.

— Ця рука, — сказав Хайреддін, — показує, скільки її власникові довелося зазнати труднощів і небезпек. Вона рано звикла до меча, але торкалася й застібок молитовника.

— Про все моє минуле життя ти міг у когось розпитати, — перебив його Квентін. — Краще розкажи мені щось про майбутнє.

— Ця лінія від горбка Венери, — вів далі циган, — яка не переривається несподівано, а йде поруч із лінією життя, свідчить про те, що ви здобудете велике багатство, одружившись з якоюсь багатою й благородною жінкою, яку палко покохаєте.

— Ти так усім пророкуєш, хто звертається до тебе, — заперечив Квентін. — Це звичайні хитрощі вашого брата.

— Те, що я вам кажу зараз, так само правдиво, — мовив циган, — як і те, що скоро вам загрожуватиме небезпека, яку я бачу з цієї яскравої криваво-червоної лінії, що перетинає лінію життя. Ця небезпека буде від удару меча або іншого насильства, від якого вас урятує тільки відданий друг.

— Чи не ти часом? — спитав Квентін, обурений тим, що хіромант, розраховуючи на його легковірність і щоб підтримати свій авторитет, пророкував можливі наслідки своєї зради.

— Моє мистецтво, — заперечив циган, — нічого не каже мені про мене самого.

— Тоді ясновидці моєї країни, — сказав Квентін, — перевершують вас у вашому хваленому мистецтві, бо вони вміють передбачати й ті небезпеки, які загрожують їм самим. Я й сам, будучи шотландцем, не позбавлений того ясновидіння, яким обдаровано наших горців. Я доведу це тобі, Хайреддіне, в обмін за твоє віщування. Небезпека, яку ти віщуєш, загрожує нам на правому березі Маасу, і я хочу уникнути її, поїхавши до Льєжа лівим берегом.

Провідник вислухав ці слова з байдужістю, якої Квентін, знаючи задум Магрібіна, ніяк не міг зрозуміти.

— Коли ви здійсните ваш намір, — відповів циган, — то небезпека, що загрожує вам, загрожуватиме мені.

— Мені здалося, — зауважив Квентін, — що ти щойно сказав, ніби не можеш віщувати своєї власної долі?

— Не можу так, як провіщав вашу долю, — по лініях на долоні, — відказав Хайреддін. — Але досить хоч трохи знати Людовіка де Валуа, щоб провістити, що він звелить повісити вашого провідника, коли вам буде завгодно збочити з указаного ним шляху.

— Щасливе закінчення подорожі, — сказав Квентін, — виправдає збочення з призначеного королем шляху.

— Авжеж, — відповів циган, — коли ви певні того, що король мав на увазі саме таке закінчення цієї подорожі.

— А про яке ж інше закінчення міг думати король? І чому ти гадаєш, що в нього міг бути якийсь інший намір, крім того, що є в його писаному наказі? — запитав Квентін.

— Просто тому, — відповів циган, — що кожен, хто хоч трохи знає християннішого короля, розуміє, що про той намір, який він найбільш бажає здійснити, він найменш говорить. Я ладен просунути свою голову в зашморг роком раніше, ніж то їй призначено, якщо із дванадцяти посольств, відправлених милостивим Людовіком, в одинадцятьох нема чогось такого, що не написано у вірчих грамотах, а лишається на дні чорнильниці.

— Мені нема діла до твоїх дурних підозр, — відказав Квентін. — Мій обов’язок простий і ясний — щасливо приставити цих дам до Льєжа. Тому я й гадаю, що краще виконаю це доручення, поїхавши лівим берегом Маасу. Крім того, це найкоротший шлях до Льєжа. Переїхавши ріку, ми згаяли б багато часу і втомилися б. Навіщо нам це робити?

— Тільки тому, що всі прочани, простуючи до Кельна (а графині вдають із себе прочанок), завжди їдуть до Льєжа правим берегом, — сказав Хайреддін, — і коли б дами зробили, як ви пропонуєте, то це суперечило б меті їхньої подорожі.

— Коли нас хто запитає, чому ми їдемо так, а не інакше, — зауважив Квентін, — то ми скажемо, що боїмося лихого герцога Гельдернського, або Гійома де ля Марка, або шкуродерів і ландскнехтів на правому березі річки, і через те їдемо лівим берегом.

— Як вам завгодно, мій добрий пане, — заявив