Читати книгу - "Знахідка на все життя"

прихоплює з собою й кількох мисливців. Зараз же Рус, окрім Дужого Вепра, нікого не бачив. Та й сам ватаг був надто необачний. Що б то могло означати? Мабуть, Дужому Вепрові просто забаглося отак уночі посидіти біля вогнища. Але що йому, Русові, обіцяє така зустріч? Колись вони приязно ставилися один до одного. А тепер?

Стежачи за Дужим Вепром, Рус обмірковував, як йому діяти? Час від часу позирав у бік Великої Ріки. У цю ніч буде добре видно вогонь на потойбічній скелі. Оп розкладе велике вогнище. Йому допомагатиме Іка. Тільки тоді Рус вийде зі свого захистку.

Ось і місяць провалився кудись за небокрай. Настав умовлений час. Нарешті там, де мала бути скеля, блимнуло. Спочатку було видно маленьку цяточку — неначе зайнялася нова зірка. Але та цятка з кожною миттю яскравішала й зростала. І ось уже нарешті стало добре видно, що то горить вогонь.

Рус звівся на повний зріст і вийшов з-за горба.

— Прудконогий Сайгак бажає удачі Дужому Вепрові! — гукнув щосили і рушив у бік стійбища.

Але тієї миті в повітрі засвистів спис і пролетів біля самісінької Русової голови. Дужий Вепр, напевне, не бачив у темряві Руса і кинув списа просто на голос. Рус упав на землю — важити далі життям було безглуздо. На цей раз, вважай, йому пощастило. Треба бути обережнішим. Він знову відповз за горб. А Дужий Вепр уже тримав у руках другого списа, ладен щомиті пожбурити його. Собаки теж посхоплювалися, і, наїжачені, оточили свого господаря.

Минув якийсь час. Ніщо більше не порушувало нічного спокою. Дужий Вепр почав заспокоюватись. То все, мабуть, привиділося йому. Прудконогий Сайгак? Де йому взятися? Він давно літає білим птахом над Великою Рікою.

І знову сів до вогнища, тільки цього разу вже лицем до степу. Собаки теж замовкли і вляглися поруч. Проте повного спокою ні в Дужого Вепра, ні в собак не було. Дужий Вепр кілька разів поривався йти за своїм списом, але якась внутрішня сила утримувала його. З думки не виходив Прудконогий Сайгак.

Раптом ненароком інкур повернув голову у бік Великої Ріки і тієї ж миті схопився на ноги. Там, за річкою, де мала височіти гостроверха скеля, горить вогонь! Хто запалив його в Краю Примар? Примарам не треба вогню. Вони його бояться. Таємницю вогню знають тільки боги інкурів та Провісник волі богів Зоуго. Розгубленість і переляк відбилися на його лиці.

А Рус не зводив з нього очей. Нарешті настав час діяти. Він зрозумів, що так збентежило інкура. Ось знову повітря розітнув свист списа, але на цей раз він летів у бік вогнища — його кинув Рус. Спис упав біля ніг Дужого Вепра, глибоко встромившись у землю. Інкур сахнувся і спритно вихопив із вогнища головешку. Він пізнав списа — то був спис Прудконогого Сайгака, з цим списом його виряджали у Край Примар.

І знову Дужий Вепр почув голос Прудконогого Сайгака:

— Дужий Вепр побачив вогонь за Великою Рікою. Той вогонь запалили Кривий Оп та Іка. А списа кинув Прудконогий Сайгак. То його спис, ти знаєш.

Рус на якусь хвильку змовк, щоб зважити, як вплинуть його слова на Дужого Вепра. А той неначе скам’янів від усього того, що відбувалося на його очах, і тільки головешка тремтіла в його руці.

— Дужий Вепр дозволить Прудконогому Сайгаку підійти до вогнища. Прудконогий Сайгак не примара, він не боїться вогню — він живий, — вів далі Рус. — І Кривий Оп, і Іка живі. Вони не перекинулися на білих птахів…

І тепер уже рішуче вийшов з-за горба, прямуючи до Дужого Вепра, який усе ще стояв нерушно. Йому назустріч вихопилися собаки, але на півдорозі знишкли і винувато замахали хвостами — вони пізнали свого. І разом з ним посунули до вогнища, навперебій облизуючи його руки.

Це ще більше спантеличило Дужого Вепра. Собаки теж не люблять примар, а тут… Він починав вагатися.

Рус підійшов до вогнища, поворушив його палицею, сів біля нього.

— Хай Дужий Вепр візьме руку Прудконогого Сайгака — вона тепла. У мерців руки холодні.

Намагаючись не дивитися на колишнього побратима, інкур узяв Русову руку. Справді, то була рука живої людини. Нарешті зважився глянути на нього. Зблизька, при вогнищі, Рус зовсім не був схожий на мерця. Це був справді живий Прудконогий Сайгак, який не так давно водив сміливих інкурів на небезпечні полювання.

— Це перед Дужим Вепром справді Прудконогий Сайгак? — нарешті видавив він з себе перші слова. — Дужий Вепр справді бачить славного мисливця?..

Рус хитнув головою.

— Звідки прийшов Прудконогий Сайгак?

— Із Краю Примар.

— З Краю Примар жоден інкур не вертався у стійбище.

— Іці і Прудконогому Сайгаку допоміг могутній бог чужинців — Володар Степу.

І розповів Рус, як цей бог допоміг йому добути вогонь і прогнати лютого одновухого ремкаха, що хазяйнував у тій землі, як тепер Володар Степу допомагає йому у полюванні. А полювати в тому краю є що. Не забув сказати і про тварин, які можуть замінити на полюванні ноги людині. Такі тварини у великій помочі стають, коли треба наздогнати звіра. Рус прийшов запросити в той багатий край інкурів. Там нема ніяких примар, нема й богів, яким треба віддавати кращі шматки м’яса. Там богом буде Рудий Тур — Володар Степу, і край той тепер зватиметься Країною Рудого Тура. Ось він, Володар Степу. І Рус простягнув Дужому Вепрові глиняного бичка, якого йому дала на дорогу Іка. Він допоможе інкурам переселитися на той бік Великої Ріки.

Дужий Вепр взяв до рук могутнього чужинського бога.

До ранку палахкотіло біля стійбища вогнище, і до ранку говорили Рус і Дужий Вепр. Здається, новий мисливський ватаг інкурів розумів свого попередника і вірив йому. А коли над степом зазоріло, Рус покинув свого побратима. Він ішов у