Читати книгу - "раКУРС"

— Ні, ще хворію.

— Ну й грець із тобою! — махнув він рукою й відчепився від мене.

О третій годині по обіді я знову зателефонував матері.

— Знайшла Анатолія Андрійовича? — запитав я одразу.

— Постараюся коротко, — сказала мама. Її голос був збуджений і схвильований. — Знайшла я те СБУ, записалася на прийом. Мене одразу запитали, звідки я знаю майора. Я розказала все, як ти велів. Потім чекала в приймальні, мене запросили в кабінет до уповноваженого, і мені довелося знову все дослівно повторити.

— Так ти не зустрілася з майором?

— Сказали, що його перевели в інше місто, — пояснила мати. — Я дуже просила передати йому, що ти потребуєш допомоги Анатолія Андрійовича, і уповноважений обіцяв йому доповісти. Вони мені все розказали про цю програму, тож ти під неї підпадаєш! — радісно сповістила мати.

— Що вони сказали щодо мене?

— Усе, що я розказала, вони записали, мені веліли їхати додому, а ти маєш написати заяву і її переслати.

— Як я її перешлю?

— Сказали, щоб написав на папері, потім сфотографував на мобільник і скинув на мій телефон, а я поїду до них ще раз і покажу цю заяву.

— Добре, я все зроблю, але що робити, якщо козаки захочуть перевірити твій мобільник?

— Не хвилюйся, я вже про це думала, — сказала мама. — Я відімкну його, щоб не задзеленчав, коли не потрібно, і сховаю в надійне місце.

— Надійне місце — це труси? — усміхнувся я.

— То вже мій клопіт. Ти, Женю, не зволікай, пиши швидше заяву, — попросила мати.

Наступного ранку я відіслав матері заяву, і вона одразу ж поїхала в Сєвєродонецьк. Надвечір я їй зателефонував і спитав, чи віддала мою заяву в СБУ.

— Усе зробила, як треба! — задоволено доповіла мама.

— Що сказали?

— Будуть перевіряти й зателефонують мені за два-три тижні!

— Як довго чекати! — зітхнув я.

— Нічого, синку, довше чекав. Головне, щоб усе в нас вийшло. Я так скучила за тобою!

— І я, мамо.

Наступного дня я сказав бригадирові, що виходжу на роботу. Сидіти склавши руки й чекати кілька тижнів у мене не було сил.

Того вечора ми із Солею просиділи до півночі. Розмовляли, розказували про себе, плакали й сміялися. Зранку я зібрала її речі й забрала до себе. Дівчатка аж пищали від радощів, коли побачили Солю.

— А де твоя скрипка? — спитала Маринка.

Я бачила, як Соля змінилася на обличчі, як зволожилися її очі.

— Солина скрипка залишилась у Луганську, — сказала я. — Ми її заберемо, коли скінчиться війна.

— А коли вона скінчиться?

— Незабаром, — сказала я дітям і відправила їх у свою кімнату, додавши: — Побудьте трішки там, нам із Солею потрібно поговорити.

Вони надулися, але пішли. Ми мали поговорити з батьками, і я набрала номер матері.

— Матусю, привіт! — промовила я радісно. — Як у тебе справи?

— Потихеньку, — відповіла вона слабким незнайомим голосом. — А ви як там?

— У нас усе добре, Ліза готується до школи, Маринку вже оформила в дитсадок, поведу її з першого вересня. А ви коли до нас зберетеся?

— Ось трішки відлежуся — і приїдемо, — пообіцяла мама. — От якби ж приїхати, побачити вас усіх, обняти, а якби й Соля була з вами…

— Мамо, ти тільки не хвилюйся, — почала я обережно. — Добре?

— Що? Щось із Солею?!

— Мамо, Соля зараз поруч, вона з нами.

— Соля?! Де вона?!

Я дала сестрі слухавку.

— Матусю, моя рідненька, це я, зі мною все добре. — Соля ледь стримувала сльози. — Я тебе люблю, і тата також, вибачте, що не дзвонила, я не могла.

— Господи! Моя дитинко, моя крихітко! Де ти була? Що з тобою?

Соля коротко розповіла про себе, промовчала лише про зґвалтування та скалічені пальці.

— Мамочко, пробач, що не могла зателефонувати, — укотре повторила Соля.

— Дякувати Богові, що ти жива! — промовила мама. — Тепер і помирати не страшно.

— Мамо, ну що ти таке говориш! Приїжджайте сюди, я хочу вас обняти! Я вас дуже люблю!

Я попросила передати телефон батькові.

— Ти можеш знайти автівку, щоб привезти сюди маму й самому приїхати? — спитала його. — Я заплачу водієві.