Читати книгу - "раКУРС"

— І не треба. Як ти звідти вибралась?

— Колишній СБУшник із Луганська розробив операцію, а звільнитися допоміг один юнак, він з ополченців, — коротко пояснила сестра.

— Коли це було?

— У листопаді минулого року.

— А потім? Солю, де ти пропадала?

— Спочатку майже два місяці провела в лікарні, оклигувала після полону, — промовила Соля тихо. — Потім… Я не хотіла жити, чесно. Не могла нікого ані бачити, ані чути. Хотілося вмерти й усе забути… Я провела кілька місяців у психіатричній лікарні, потім зі мною працював психолог… Далі реабілітація. То був важкий період мого життя, і я мала пережити його сама.

— Сонечко, якби ти знала, як ми хвилювалися! Як чекали на тебе! Якби ти мені зателефонувала, я б забрала частину твого горя, і тобі стало б легше. Чому ти мовчала? Не кликала на допомогу?

— Чому? Тому що не хотіла, щоб хтось мене бачив такою.

— Якою?

— Зґвалтованою, приниженою, покусаною, побитою й скаліченою.

— Скаліченою?!

Соля відсторонилася від мене й показала свої руки. Її тоненькі тендітні пальчики завмерли в напівзігнутому положенні й лише по два на кожній руці мали рухливість.

— Це вони стали ворушитися після операції, яку зробили півтора місяця тому, — пояснила Соля. — До того я була повна каліка, яка навіть не могла застібнути ґудзик чи зняти труси, щоб сходити попісяти.

— Що вони зробили? — спитала я, не в змозі відірвати погляд від скалічених пальчиків сестри.

— Перебили прикладами, — сказала сестра.

— Навіщо?!

— Щоб ніколи не змогла грати на скрипці, — тремтячим голосом сказала Соля. — Ти можеш уявити мене без скрипки? Тоді я не уявляла своє життя без музики. Музика — це моє життя, і без неї я не хотіла існувати.

Я впала на коліна перед сестрою, торкнулася пальцями кожного її скаліченого пальчика, нахилилася й поцілувала її руки.

— Пробач, сестричко, — промовила я.

Я уткнула лице в її долоньки й розплакалася. Я рідко плачу або майже не плачу, а тепер увесь біль, що накопичився всередині, вирвався назовні голосним риданням. Я плакала, не соромлячись сліз, цілувала кожен її пальчик. Соля нахилила голову наді мною й також розплакалася. Нам потрібно було виговоритись і виплакатись.

— Солечко, моє ти сонечко, — крізь сльози промовляла я. — Головне, що ти жива, що ти з нами.

— Я так завинила перед вами, — плакала Соля, — нема мені прощення.

— Це ми винні, що тебе не вберегли. Вибач нам.

— Як мені жити без музики? Що робити з такими руками?

— Ми зробимо операцію, ти будеш грати!

— Я ніколи не зможу! — плакала Соля. — Клята війна! Ненавиджу!

— Ми все зможемо, чуєш, Солю, разом ми все зможемо!

Як і обіцяв, я подзвонив матері, розповів, що справді є така програма СБУ, але не впевнений, що я під неї підпадаю.

— Я поїду в Сєвєродонецьк, знайду, де розташовується СБУ, і про все конкретно розпитаю, — сказала вона. — Ти ж не можеш жити в Росії вічно? Тим паче, що засилають таких, як ти, світ за очі.

— Добре, але не поспішай, — погодився я. — Я сам спробую щось дізнатися; якщо не вийде, тоді ти спробуєш.

Я подумав, що маю номер телефону Анатолія Андрійовича. Ми з ним домовлялися, що в крайньому випадку я можу з ним зв’язатися. Мобільник відповів, що такий номер не обслуговується. Я набрав інший, запасний номер, назвав пароль для з’єднання, але, напевно, він уже був змінений, і мене відімкнули. Це була перша невдача, але я не мав наміру зупинятися. Рідна країна манила, як щось велике, тепле й недосяжне, при згадці про яке серце починало шалено битися. Зараз, у чужій країні, я пригадував своє місто, матір, друзів, навіть дачу, і було розуміння, що лише нещодавно я був щасливий і не помічав того. Згадувалося, як неохоче їхав на дачу допомагати матері, а зараз думав про те, що ладен був там день і ніч копирсатись у землі, аби лише у своїй, рідній. Потрібно було щось робити, і першим завданням було знайти контакти з Анатолієм Андрійовичем.

Я знову зателефонував матері й попросив її поїхати в Сєвєродонецьк і знайти майора Анатолія Андрійовича.

— А прізвище ти його знаєш? — запитала мама.

— На жаль, ні. Але ти можеш розповісти, звідки я його знаю й у якій справі прийшла, — сказав я й розповів про нашу зустріч із майором і мою допомогу у звільненні полонених.

— Я завтра поїду із самого ранку, — пообіцяла мама.

Наступного дня я лежав у ліжку, коли зайшов бригадир.

— Ти що, і сьогодні не йдеш на роботу? — спитав він мене.