Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

який «те й робить, що веде до сексуальних зв’язків»{337}. 1938 року було прийнято закон — із експрес-метою контролювати терапевтичні фракції Райха та Стрьомме — який вимагав, аби усі психоаналітики подали до Міністерства соціальних справ заявки на отримання ліцензії{338}. Було зрозуміло, що Райхові такого дозволу ніколи не дадуть.

Що більше Райха атакувала преса (здавалося, що атакували із кожної політичної ніші), то більш деспотичним він ставав. Ніка Ваал згадує, що він вимагав абсолютної лояльності від своїх прихильників, які не лише платили за його дослідження, але й доглядали за лабораторією. Він розривав контакти із тими, хто не погоджувався з ним або ж хоч трохи здавався йому саркастичним стосовно його відкриттів. «Він був тираном… Він хотів усе ваше життя», — писав Сігурд Ноель у своїх мемуарах. Багато Райхових послідовників полишили цю справу через Райхові надмірні вимоги до них і часті перепади його настрою. «Він почав зривати злість на пацієнтах, — писав Гоель. — Я бачив, як він просто “розбив” декількох людей. То було непростимо, бо ж він був найсильнішим у групі. Непростимо!»{339} Райх переносив свій гнів на тих, хто був найближче, тих, кого він описував як світлячків для полум’я. «Почасти він був безкінечно мотиваційним та приємним, — пригадує Ніка Ваал, — а інколи жахливо й безнадійно гидким».

На своє скрутне становище Райх дивився із романтичним запалом й не зласкавився відповісти на жоден із випадків критики у свій бік. Він симпатизував Галілею, ученому з XVII століття, якого переслідувала інквізиція (Брехт, усе ще в Данії, завершував свою п’єсу «Життя Галілея»). Коли Райх прочитав книгу про Галілея, то зауважив: «Я щойно майже фізично пережив смерть Галілея»{340}. Райх повернувся до свого маленького модерністського будиночка, що один із його прихильників описував як «галасливу тишу». Він був цілковито переконаним, що його версія науки візьме гору, що вона заслуговує на Нобеля і що він був мучеником за правду й знання.

Тоді Райхові наснився сон, що він потяг-експрес, який мчить дикими просторами; пасажири заходять і виходять, дехто їде далеко, дехто ні. Потяг «мчав стрімголов у невідоме, — писав Райх, — крізь світ, без конкретної кінцевої станції». Райх не подає трактування сну у своєму щоденнику, але небагато потрібно, аби побачити, що це довершений символ його мінливих думок, постійних дислокацій та перехідних учнів.

* * *

«Сьогодні я знайшов першу вказівку на смерть на моїй правій щоці, — Райх нотував у своєму щоденнику від 23 листопада 1938 року, — злоякісну гіпертрофічну область епітелію. Додав хлористий кальцій до неї. Через п’ять хвилин нариви та канцерогенні клітини з’явилися… Я повинен змагатися зі смертю у своєму тілі, що є сил»{341}.

За два роки до того, після періоду відносної депресії, Райх подивився фільм про рак, і це відкрило у ньому друге дихання; він почав вірити, що його біони могли б і поборотися з роєм ракових клітин — життя проти смерті{342}. За версією Райха, рак був результатом сексуального застою та політичних репресій (Макс Істмен відрекомендував психоаналіз американській публіці 1915 року як підвид хірургії, що могла вирізати «душевний рак», залишаючи пацієнта «при здоровому глузді, вільним та енергійним»). Райх спостерігав, що «більшість жінок стикається із раком, переважно статевих органів, а саме геніталій та грудей»{343}. Це, він був переконаним, було більше аніж просто збігом, і оскільки для нього секс та політика завжди пов’язувалися, то він вважав, що фашизм — також первинний чинник раку. («Фашизм, — писав він про ситуацію із тотальним помутнінням свідомості в Європі, — сидить на самому урвищі Європи, під носом соціалістичного уряду, мов той кіт, що чекає поживи».) Вгледівши можливість розширити свої біологічні відкриття за межами лікувальної палати, він заповзято писав, що хвороба, як він казав, була «головною проблемою у всіх сенсах — навіть політичному»{344}.

Через день після Кришталевої ночі[44] Райх писав: «Найкрасивішою та найефективнішою помстою звірствам Гітлера буде моя перемога над Раком»{345}. У нього була фантазія, як пізніше розказував другові, що він з’їздить назад до Берліна «як лицар-тріумфатор, верхи на білому коні, допоки оркестр гратиме Борело Рейвела». Тепер йому здавалося, що хвороба, якій він оголосив війну, вразила і його.

Самі ж нацисти взялися боротися проти захворювання в стилі мілітарі, себто було вбито кожного восьмого німця (статистику використовували для нацистського пропагандистського фільму «Один із восьми», який закликав людей щороку перевірятися на наявність раку). То була одна із особистих одержимостей Гітлера; у «Майн Кампф» Гітлер стверджує, що смерть його матері від раку грудей 1907 року була єдиним випадком у його житті, коли він плакав (у «Масовій психології фашизму» Райх поєднував її ранній відхід із надмірною ідеалізацією материнства Гітлером){346}.

Хоча розроблена нацистами програма охорони громадського здоров’я була чудовою, рак, на думку Гітлера, став симптомом усього, що було не так у світі сучасному; якщо копнути глибше (у глибини його власної расистської логіки), євреїв конвертували у втілення хвороби, засуджували як чужорідні та ракові пухлини у відмінно здоровому організмі арійського політичного істеблішменту. 1936 року один із радіологів СС читав лекції, які містили слайд, на якому нацистські штурмовики зображувалися в ролі променів радію, які саме атакували ракові клітини із гачкуватими носами.

У «Масовій психології фашизму» Райх винятково майстерно діагностує те, яким чином нацисти експлуатували ірраціональний страх сифілісу з антисемітськими та політично-опортуністичними намірами. Однак