Читати книгу - "Наречена Шульца"

Найбезпечніше триматися поблизу кухні, — повторювала, згадуючи війну. Так можна пережити найгірші часи. Але сама не тримала господарки. Майже взагалі. Ні тоді, ні пізніше. Не мала терпіння. Не дозволяла собі витрачати час. Осінні запахи сушених грибів і квашених яблук повертали спогади про дім. Тоді з великим зусиллям намагалася пригадати собі, як це було бути коханою…

Часто неділями сиділа біля вікна. Довгі хвилини між читанням і писанням, відпущені на волю думки. Дивилася на життя за шибою з неприхованою злістю. Картала себе за це, але мусила зізнатися — відчувала саме це. Злість, що вона не така, як вони. Що для неї доля поскупилася на цей шматок життя.

Ходять до костелу або на прогулянки, гуляють з дітьми. З дітьми, а потім з онуками. Парки, лавочки, ставок, морозиво, солодка вата. У нашому Тримісті[192] — море, променад, пристань… Сім’ями ходять у гості. Дбають про ці свої нудні ритуали, які я ненавиджу. Розсіл і відбивна з капустою. Голубці й огіркова зупа. Помідорова зупа і шматок м’яса. Вже жовтень. Ідучи на могили, вдягають своє найкраще вбрання, вдають добросердність, іноді навіть купують квіти. Ні, ще не хризантеми, хоча День усіх святих уже скоро. Так велить наша польська історія мучеництва. А що робити мені? Кого мені тут оплакувати? Всі мої найближчі в далеких, невідомих могилах.

Сліз у собі не знаходить. Розраду — так. Одягає улюблений болоневий плащ і виходить пройтися. Прогнати безсилля.

Повернувшись, нотує на папері, цього разу в клітинку.

— ШТАНИ. Це в Парижі я побачила першу жінку в штанях. Виглядала захопливо. І зовсім не здавалася менш жіночною. Я втратила глузд. Стала власницею темно-синіх штанів. Відчула себе наче модель емансипантки Коко Шанель і Марлен Дітріх разом узятих. (У дужках: Бруно не був у захваті від цього вбрання.)

На столі чекала на опис невеличка чорно-біла фотографія. Звідки вона взялася? Хтозна. Мабуть, випала під час перегляду якихось паперів. Підпишу, доки пам’ятаю. Щавниця[193], 1965. Маленький коментар до заміток пані бібліотекарки. Жінка, якій за п’ятдесят, одягнена в такі коротенькі шорти, що їх не соромилася б і повія — моделька Бруно. Повернулася Юна? Сміливо!

І далі:

— ЛЮБОВ. Була любов. Час перекреслив її. Де тепер поховані померлі любові? У конвертах?

— ХЛІБ. Ніколи не викидати ані скоринки. Це знає кожен, хто пережив війну. Недавно прочитала чиїсь спогади, хто бачив тіло Бруно, яке лежало на вулиці. Повернув його й упізнав обличчя учителя малювання. Налякався. Не взяв хліб, який стирчав з кишені його плаща. Цілий буханець — тоді це був скарб. Часто думає про це у хлібній крамниці.

— СНИ. Мені сниться пакування. Складання життя перед втечею. Але не перед переїздом. Іноді це триває довго. Ретельно впорядковую, загортаю, складаю. Сортую, що цінне, а що вже не знадобиться. Іншим разом мені не дають часу (вони?), і тоді хапаю будь-що. Твої листи. І портрет. Завжди.

Відчинити кватирку. Інакше не засну. Він завжди боявся протягу. Люди поділяються на прихильників важкого і морозяного повітря. На таких і таких. Важливий поділ. Ніби дрібниця, а як багато говорить про людину. Про шанси на спільне життя також?

Листувалися з Фіцовським роками. Як колись до Бруно, так тепер про Бруно — писала, писала…

Ці листи, наче пульс її долі, наче електрокардіограма давно прогнаної пам’яті. Запис минулого, вибоїн якого не видно на поверхні теперішнього життя.

Називає себе „пам’яткою давно минулої епохи”. Пише про власну „задуху минулим” і про болісну „ерозію часу”. Свою пам’ять називає „справжнім кухонним ситом”. Але спостереження за її б’ючкими колами постійно дає надію на нові втаємничення.

Це були її найщасливіші хвилини дня, коли після всього — після роботи, обіду і все більше необхідного перепочинку — врешті могла сісти за стіл й усе розкласти як належить. Це — сюди, це — туди. Перо, каламар. Картки у рівний стосик. Так, як любила. Все життя. Авторучка? Може бути.

„Шановний пане…” І так лист за листом, рік за роком. Лише почерк робився нервовішим, стрімкішим і все менш зрозумілим. Усе більше віддаленим від її учительських звичок. Перепрошувала за „кривулі”. Іноді милосердно використовувала друкарську машинку. Рідко коли. Поет не насмілювався скаржитись. Методом спроб і помилок намагався розгадати цей шифр.