Читати книгу - "Наречена Шульца"

Ні, є ще наступний лист. Від 8 червня того жахливого 1937 року. На початку вітає Брезів з одруженням, відтак додає:

„…мої стосунки з Ю.[…] остаточно розлетілись. Вона врешті втомилася від моєї безнадійної ситуації, від труднощів із переїздом до Варшави, які пояснювала — зрештою, слушно — моєю безпорадністю. Навіть не знаю, де вона тепер, бо припинила навіть листування зі мною. Я зараз переживаю важкі часи”.

Повернулася ще до тих попередніх листів, до „пані Роми”, невдовзі — „дорогої Роми”. Може, випадково, зі злості, пропустила щось важливе?

Писав: „…це найближча і найдорожча мені людина, для якої я означаю дуже багато — чи це не велика річ: бути для когось усім?”

І в іншому місці:

„Це найближча мені людина на землі”.

То, може, не все було так погано. Насправді він захищав її, зворушливо писав про те, що ніхто в житті не кохав його так, як вона. Бачила ці його маленькі літери, рівно вкладені в рядки — більш упевнені в собі, ніж той, хто їх писав. Юна, Юна…

Тепер уже ніхто не сумнівається, ким вона була для нього. Та все ж у ній тихо озивалася злостивиця, що ніколи, взагалі ніколи Бруно не назве свого до неї почуття любов’ю, що жодного разу просто не напише, що кохає цю свою Юну Шелінську, нехай навіть Юзю, а не тільки сам дозволяє себе кохати. Їй зробилося прикро лише на мить. Бо мудріша, досвідченіша Юна наказувала їй продовжувати вірити в нього. Адже це неможливо — майже чужим жінкам, будьмо відвертими — просто бабам, зізнаватися в такому. Він був надто делікатний для цього, надто вразливий — цей її Бруно!

Та й сама вона — чи не грішила постійно пихою? Верещала на авансцені, наче божевільна примадонна, репетувала свої репліки на все горло й узагалі не помічала, що її партнер зовсім не знав своєї ролі й геть загубився за лаштунками. Ось така з неї Джульєтта… Постійно лементує про себе й не зважає на те, що її Ромео мимрить собі під ніс — може, попереджає її, що сукня розходиться, макіяж тече по обличчі, та й він також має що сказати в цій п’єсі…

Але й вони… усі ці роззяви, глядачі, свідки їхньої бійки. Зайняті собою, не мали часу ні бажання пройнятися драмою, яка відбувалася у них на очах. Воліли влаштовувати прийоми — на свою, а навіть якщо й на його честь, пиячити, гуляти в дорогих ресторанах. Може, Бруно мав слушність, що не хотів належати до цього порожнього світу, що навіть у своєму бідняцькому й дрібноміщанському Дрогобичі знаходив більше цінного, ніж у тій позолоченій фальшивою приязню Варшаві. Ніхто нам не допоміг. Та головне — ніхто не допоміг Бруно.

Ніхто не допоміг авторові „Книги” — великому польському письменникові й художникові!

Чому? Адже справді захоплювалися ним, цінували, підносили його мистецькі досягнення до небес! І знали, що не помиляються. Що достатньо подивитися на його малюнки, прочитати уривок з прози, а хоч би й просто глянути на нього самого, аби зрозуміти, яка це рідкісна й виняткова людина. Нічого для нього не знайшлося в усьому великому господарстві польської держави та польських еліт? Жодне диво, навіть найменше, навіть посада учителя малювання у Варшаві? Нічого? Нехай гине Геній з Дрогобича разом з його Музою. Кого хвилює їхня доля…

Але ж були серед його знайомих заможні, впливові люди, які купалися в усіх земних благах. Усі його прирекли на приниження й поневіряння. Видавництва не платили або вимагали платити собі. Нагороди його оминали. Посади були для спритніших. Ніхто не запропонував йому жодної виставки — ні малої, ні великої. Жодного серйозного продажу малюнків чи картин, нічого. Тож на бенкети запрошували жебрака. У тому самому костюмі й підбитих черевиках. На прийомах підсували йому під ніс крабів і вишукані соуси, кожен з яких коштував, либонь, половину його річного прибутку. Якщо не цілий. Не розуміли, що він давно бореться за життя. Що він такий один, єдиний.

Через них він загинув. Через усіх них. І через мене. Бо якби у нас вийшло… Себе я змогла врятувати, тож і його б урятувала!

Тепер я сама. Й нікому не можу всього цього сказати. Бо — кому? Налковська померла, Віткаци загинув, з Брезами я й сама б не хотіла говорити (вони самі знають чому), Кунцевичева, здається, за кордоном… Надто пізно для всього. Навіть для жалю.

Біограф відчував її емоційний стан, розумів, що Юні нелегко. Тон його листів став м’якшим, він уже не наполягав так твердо, легше приставав на її вимоги. Вона завжди їх мала. Того — ні, цього — ні. Це — так, але по-іншому. А цієї розповіді тринадцятирічної дівчинки про те, як нібито Бруно мацав її за коліно, — безумовно, ні. Багато вона тоді, шмаркуля, могла запам’ятати, — старе бабисько! Та ще й мудрує, що це могла бути за панюся, що він був поганим портретистом.

Попри все, вона мусила заново переглянути все їхнє спільне із Бруно минуле. Поволі, сторінка за сторінкою, часу мала доста. А Фіцовському надішле щось, аби підсолодити — може, якийсь ескіз, один або два…