Читати книгу - "ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє"

Льюїс пояснив, що внаслідок цього ринок розділився на два табори: здобич і хижаки; люди, готові інвестувати в компанії, і люди, які використовують перевагу у швидкості, щоб їх випереджати — купувати акції, перш ніж це встигнуть зробити звичайні трейдери, а потім перепродавати дорожче. Ті хижаки — насправді паразити, які не приносять ринку користі й лише використовують його як власне джерело живлення. «Фондовий ринок — це фальшивка, — сказав Льюїс в інтерв’ю. — Суцільне ошуканство для зиску вузького кола інсайдерів. Ошуканство, що дозволяє фінансистам Волл-стрит, банкірам, біржовим маклерам і високочастотним трейдерам збагачуватися за рахунок звичайних інвесторів».

Один із персонажів Льюїсової книжки Бред Катсуяма спробував створити нову біржу, «де кожний долар має рівні шанси», позаяк швидкісні трейдери не мають переваг. Однак «банкіри і брокери, які отримують частку від прибутку високочастотних трейдерів з інвесторських ордерів, не хотіли надсилати своїх ордерів на справедливу біржу, бо заробили б на ній менше».

Деривативи, придумані для захисту від ризиків, почали, навпаки, створювати загрози. Випуск забезпечених боргових зобов’язань, які Волл-стрит продавала довірливим клієнтам напередодні краху 2008-го, став можливим лише завдяки машинам. Про це говорив колишній виконавчий директор Нью-Йоркської фондової біржі Джон Тейн, який згодом посів цю посаду в банку Merrill Lynch, у промові 2009 року: «Для підготовки траншу одного забезпеченого боргового зобов’язання на найшвидшому в США комп’ютері потрібно було близько трьох годин. Працюючи над цими цінними паперами, мабуть, ніхто по-справжньому не розумів, що робить. Створювати те, чого ви не розумієте, — вочевидь, препогана ідея»303.

Одне слово, через високочастотний трейдинг і похідні цінні папери люди втрачають контроль над фінансовими ринками і не розуміють, що відбувається. Ба більше, електронні фінансові механізми відриваються від економіки реальних товарів і послуг. Білл Джейнвей пояснив мені: «супербульбашка» 2008-го лопнула і «похитнулися уявлення про те, що фінансові ринки ефективно працюють і визначають ціни фінансових активів, прив’язаних до фактичної вартості фізичних — фундаменту нефінансової, або так званої реальної, економіки».

Величезний капітал, що крутився у фінансовій системі напередодні кризи 2008 року, породив «тіньову» банківську систему. Той капітал підживлював кредитування, що суттєво перевищувало вартість реальних активів та забезпечувалося низькоякісними облігаціями й ризикованими заставами304. Фінансовий капіталізм перетворився на ринок уявних активів, які викликали довіру лише завдяки «фейковим новинам» Волл-стрит.

Високочастотний трейдинг, забезпечені боргові зобов’язання та інші деривативи, а також «тіньова» банківська система — лише верхівка айсберга. Ринки дедалі більше функціонують як машини, і дедалі менше сприяють людям, для яких, зрештою, створювалися. Те, що в нас розробляють нікому не зрозумілі фінансові продукти, добре ілюструє, як влаштована сучасна фінансова система. Якою є «функція пристосування» моделі, на якій базуються алгоритми системи? Які викривлені дані ми їй згодовуємо?

Ніби персонажі фільмів про Термінатора, ми маємо помандрувати в минуле й пошукати витоків, інакше не зупинимо Skynet — штучний інтелект, що прагне поневолити людство.

Політичний економіст Марк Бліт писав у журналі Foreign Affairs: після Другої світової війни політичні діячі вирішили, що «тривале масове безробіття є екзистенційною загрозою капіталізму»305. Отже, головною «функцією пристосування» західних економік стала зайнятість населення.

На думку Бліта, протягом деякого часу це було непогано, але зрештою призвело до так званої «інфляції витрат». Коли працевлаштування гарантоване всім, ніщо не заважає фахівцям часто змінювати роботу. Роботодавці можуть втримати працівників лише за рахунок підвищення зарплат. Витрати треба компенсувати, тож роботодавці підвищують ціни. Виходить замкнений ланцюг: що вищі зарплати, то вищі ціни. За словами Бліта, при будь-якому втручанні спрацьовує закон Ґудгарта: «Тривалий вплив на будь-яку змінну зменшує цінність змінної».

Гонитва за повною зайнятістю та відмова від Бреттон-Вудської системи — золотовалютного стандарту, прив’язаного до долара США, — спричинили захмарну інфляцію. Інфляція грає на руку боржникам. Житло та інші товари суттєво дешевшають, адже позики виплачуються за фіксованою ставкою в доларах, курс яких падає. Тимчасом у боржників доларів більшає, бо підвищуються зарплати. Повсякденні товари дорожчають, тож працівникам доводиться вимагати підвищення зарплат. Проте від інфляції потерпають власники капіталу, адже вартість їхніх активів падає.

Отож із 1970-х років новою «функцією пристосування» стала підтримка низького рівня інфляції замість гонитви за повною зайнятістю. Президент Федерального резервного банку Пол Волкер суворо контролював грошову масу, щоб зупинити інфляцію. На початку 1980-х років ситуація з інфляцією вже була під контролем, але ціною величезних відсоткових ставок і високого рівня безробіття.

Спроби контролювати інфляцію супроводжувалися низкою політичних ініціатив. Змінили організацію праці, щоб забезпечити високі зарплати і повну зайнятість. Закон Тафта — Гартлі 1947 року послабив впливовість профспілок і дозволив штатам на законодавчому рівні обмежувати права профспілок. Станом на 2012-й рік, лише 12 відсотків зайнятого населення США були членами профспілок (піковий рівень колись сягав понад 30 відсотків). Найгірше, що та невдала ідея пустила коріння.

У вересні 1970 року економіст Мілтон Фрідман написав статтю у New York Times «Соціальна відповідальність бізнесу — примноження прибутків» (The Social Responsibility of Business Is to Increase Its Profits), де доводив, що в керівників корпорацій немає інших обов’язків, окрім як заробляти гроші для акціонерів.

«Бізнесмени пафосно розповідають про “соціальну відповідальність бізнесу за умов ринкової економіки”, — писав Фрідман. — Гадають, що відстоюють вільне підприємництво, пропагуючи бізнес, де важать не тільки прибутки, а й “соціальна безпека”; де керують “соціально свідомі люди”, які серйозно ставляться до своїх обов’язків забезпечувати зайнятість населення, боротися з дискримінацією, запобігати забрудненню повітря. Бізнесмени не шкодують гарних слів, що чіпляють сучасну громадськість. Вони справді відстоюють вільне підприємництво (чи відстоювали б, якби вірили в те, про що говорять, — утім їхнім словам ніхто не вірить), проповідуючи чистий і правдивий соціалізм»306.

Фрідман мав добрі наміри. Він хвилювався, що керівники корпорацій приймали рішення про соціальний захист від імені акціонерів, серед яких далеко не завжди панує згода. На його думку, треба розподіляти прибутки між акціонерами, і нехай собі турбуються про благодійність, якщо хочуть. Отак було посіяне зерно, з якого