Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Ліві українські есери планували в революційній боротьбі за визволення українського трудового народу координувати власні виступи з поступом міжнародної революційної демократії, встановивши найтісніші відносини передусім з соціалістичними партіями Німеччини, Австро-Угорщини, Великоросії, Польщі та інших сусідніх держав, і дотримуватися неухильної класової тактики, яка спиралася б на революційні організації трудящих України.

ЦК УПСР рішуче відкидав можливість будь-якого компромісу з «освіченим деспотизмом», виступав проти входження в гетьманський уряд демократичних елементів.

У платформі йшлося про те, що партія буде стримувати селянство від стихійних, непідготовлених, неорганізованих виступів, боротиметься проти демагогічних більшовицьких гасел, розрахованих на розпалювання міжнаціональної ворожнечі, «гасел виключно військового повстання і оружної боротьби проти німецького війська на Україні, а закликатиме до боротьби по внутрішньому, клясовому фронту».

Передбачалось також розгортання агітаційно-пропагандистської роботи серед окупаційних військ.

Концентровано програмна мета та шляхи її досягнення були сформульовані в одному з пунктів платформи: «Ставлячи метою викликати революцію, яка забезпечить всі вимоги українського трудового люду, УПСР, з одного боку — вестиме невпинну і активну агітацію і боротьбу в цьому напрямкові, дезорганізуючи реакцію, її уряд, військову та політично-соціяльну опору в центрі і на місцях, гуртуючи дезорганізаторські, партизанські відділи, що активно боронитимуть ідею соціялізації землі, стоятимуть на сторожі волі, не даючи змоги імперіялістичній реакції затемнювати клясову свідомість видимими (показними) благами; з другого боку — одночасно провадитиме пропаганду, підготовку та організацію революційних центрів селянства і робітництва (земельні комітети, фабрично-заводські та залізнодорожні комітети, ради робітничих та селянських депутатів, революційні комітети), щоб з гаслом революційного повстання, солідарізованим і одностайним та одночасним виступом в центрі і на місцях, разом зорганізовано проведеним страйком, провалити реакційний уряд і захопити владу в руки демократії»[647].

Ліві українські есери вважали, що доки соціалістичні партії залишатимуться меншістю в політичних силах окремих країн, доти соціалістична демократія не утворить одного організованого цілого — «не може бути соціалістичної революції і диктатури трудової демократії в окремих країнах». Центральний Комітет УПСР застерігав, що «передача влади трудовому люду в особі рад робітничих та селянських депутатів можлива лише на короткі часи революційного піднесення — оскільки революція твориться лише трудовим людом і на організації його спірається, оскільки не забезпечені ще здобутки революційного руху і не переможена реакція, — одночасно ж з тим має підготовлятись перехід формальної влади місцевим самоврядуванням, обраним по п'ятисловній формулі, і парляменту в центрі, першим з яких мусять бути Українські Установчі Збори»[648].

Отже, ліві українські есери далі еволюціонували в бік радянської влади. Наприкінці листопада 1917 р. на своєму III з'їзді вони (тоді ще єдина партія) ладні були поряд із Центральною Радою — Українськими Установчими зборами (національною владою) запровадити ради робітничих, солдатських і селянських депутатів (класові органи влади), тобто започаткувати своєрідний владний дуалізм. У липні—серпні 1918 р. ЦК УПСР (ліві) готові були передати владу радам робітничих і селянських депутатів (класові органи) у революційний час з тим, щоб після революції передати владу в центрі — Установчим зборам, а на місцях — органам місцевого самоврядування, обраним за демократичними (традиційними парламентськими) принципами.

Тут, очевидно, не можна погодитись з пізнішою оцінкою розглядуваної позиції лівих українських есерів, що її дав П. Христюк: «Партія обстоювала формально парляментарний демократизм, визнаючи радянську форму умовно, лише на час загостреної клясової боротьби»[649]. Сам колишній есер, він, мабуть, намагався дещо пом'якшити загальне враження від тогочасної радикалізації більшої частини партії, але не міг цього досягти, запропонувавши врешті-решт дуже суперечливу, логічно недосконалу формулу.

Аналізуючи ситуацію, що склалася всередині українського визвольного руху влітку 1918 р., розкол, що дедалі більше посилювався, П. Христюк пізніше зазначав: «Таким чином, між правицею і лівицею було дуже глибоке розходження, яке творило з двох частин української демократії два майже цілком ворожі табори. Ясно, що всі спроби правиці української демократії дійти до якогось порозуміння з генералом Скоропадським чи німецькими генералами, всякі форми легальної, так би мовити, парляментської боротьби з диктатурою буржуазії, засуджувались лівицею як угодовство і зрада соціялістично-революційним ідеалам та як зламання клясової пролєтарсько-селянської тактики. Замість порозуміння з генералом Скоропадським та з німецькими генералами, лівиця шукала порозуміння з революційно-соціялістичними групами Європи та зокрема з німецькою демократією. Маючи тверде переконання, що панування контрреволюції на Україні являється тимчасовим і що соціяльно-економичне, й разом з тим і національно-політичне визволення українського народу прийде тільки внаслідок перемоги працюючих мас всього світу над всесвітньою буржуазією, лівиця української демократії не надавала позитивного значіння гетьманській державности навіть з національної точки погляду і висміювала та засуджувала всі заходи правиці коло "українізації" чи демократизації цієї державности»[650].

Природно, що між лівими і правими колами української демократії розгорнулась емоційна полеміка. Особливою різкістю, безкомпромісністю позначались публічні виступи лівих українських есерів у пресі, зокрема у власному нелегальному органі «Боротьбі». Вже в першому її номері у статті «Угодовці» гострій критиці було піддано навіть меморандум Всеукраїнського з'їзду земств до гетьмана. У статті давалась також узагальнююча оцінка позиції і тактики тих, хто не здатний був піднятись вище легальної опозиційності, по суті був готовий підтримати насильницький режим.

«…Легко зрозуміти, — зауважував автор, — чому всі оті "соціялісти" і "демократи", котрі в часи революційного підйому викидали самі "большевицькі" гасла, аби вдержатися при владі, тепер так легко "отряхають прах" своєї революційності; одне тільки являється незрозумілим: кого хочуть обдурити українські тонкі політики, удаючи невинних немовляток, котрі не знають, що гетьман — це маріонетка в руках чорносотенних аграріїв та інтернаціональної буржуазії, що сам "пан гетьман", навіть розчулившись своїм патріотичним серцем від плаксивого припадання українських "політиків" до його "ясновельможного" плеча, зможе уділити їм посади хіба своїх камердинерів, конторщиків, найбільше — управляючих власними маєтками, але ніяк не більше, і що, нарешті, чорні сили, котрі стоять за гетьманом, поки вони мають силу в своїх руках, не потрібують льокаїв з жовто-блакитними стрічками, а звернуться до них за піддержкою в той момент, коли сили у чорного Інтернаціоналу будуть заслабі проти сил працюючих. Чи українські «демократичні» політики бачать вже ту слабість "чорних" і хочуть піддержати їх панування за ласий шматочок з панського столу? А коли так, то зірвіть з себе, панове угодовці, соціялістичні і демократичні ярлички і не дивуйтеся, що нарід в час перемоги над ворогом прожене разом з господарями і їх вірних слуг. Не той тепер час, щоб "опозиція короля" когось обдурила»[651].

Природно,