Читати книгу - "Янголи і демони"

Я багато років працював під опікою кардинала, казав камерарій. Він був мені як батько. Вітторія пригадала, що ці слова стосувалися кардинала, який «порятував» його від війська. Аж тепер вона збагнула, яким було продовження цієї історії. Очевидно, той самий кардинал, що взяв юнака під своє крильце, пізніше став Папою і зробив молодого протеже камерарієм.

Тепер усе зрозуміло, думала Вітторія. Вона завжди дуже тонко відчувала душевний стан інших людей, і щось у поведінці камерарія не давало їй спокою весь день. Від першої миті знайомства з ним їй здалося, що цей чоловік терпить якесь особисте горе, зумовлене не лише теперішньою кризою. За зовнішнім спокоєм вона розгледіла людину, чию душу терзають демони. Тепер вона пересвідчилась, що не помилилась. Камерарій не тільки зіткнувся з найбільшою загрозою за всю історію Ватикану— він мусив протистояти їй сам-один... залишившись без наставника й друга.

Гвардійці сповільнили крок, наче не могли зорієнтуватися в темряві, де саме похований останній Папа. Камерарій упевнено йшов далі і нарешті зупинився перед мармуровим гробом, що виблискував сильніше від інших. Зверху була статуя покійного Папи. Коли Вітторія впізнала обличчя, яке бачила по телевізору, її пронизав страх. Що ми. робимо?

— Я знаю, що часу в нас небагато, — сказав камерарій, — і все ж прошу всіх помолитися.

Швейцарські гвардійці, не зрушивши з місця, посхиляли голови. Вітторія зробила те саме, відчуваючи в тиші, як сильно калатає її серце. Камерарій опустився перед гробом навколішки і молився італійською. Прислухаючись до його слів, Вітторія раптом відчула глибоке горе... по обличчю потекли сльози... вона оплакувала власного наставника... свого святого батька. Слова камерарія. здавалися такими ж відповідними для нього, як і для Папи.

— Отче, пораднику й друже. — Голос камерарія глухо відлунював у тунелі. — Коли я був ще зовсім юним, ти сказав мені, що голос, який звучить у моєму серці, — це голос Бога. Ти сказав, щоб я слухався його, хоч би яких страждань мені це коштувало. Зараз я теж чую цей голос. Він хоче від мене неможливого. Дай мені силу й даруй прощення. Усе, що я роблю... я роблю во ім’я всього, у що ти вірив. Амінь.

— Амінь, — прошепотіли гвардійці.

Амінь, батьку. — Вітторія витерла очі.

Камерарій повільно підвівся і відступив від саркофага.

— Відсуньте кришку.

Гвардійці завагалися.

— Сеньйоре, — сказав один, — за законом, ми мусимо виконувати ваші накази. — Він помовчав. — Ми зробимо те, що ви кажете...

Камерарій, схоже, прочитав його думки.

— Прийде день, і я попрошу у вас пробачення за те, що поставив у таке становище. Сьогодні ж прошу вас підкоритися. Закони Ватикану існують, щоб захищати цю Церкву. Власне, з таких міркувань я наказую вам зараз їх порушити.

На якусь мить запала тиша, а тоді старший серед гвардійців віддав наказ. Усі троє поставили ліхтарі на землю, і їхні тіні перескочили на стелю. Освітлені знизу гвардійці рушили до гроба. Обхопивши руками мармурову кришку з боку голови і міцно впершись ногами в землю, вони приготувалися її штовхнути. За сигналом усі троє налягли на важезний камінь. Але він не зрушив з місця, і Вітторія мимоволі відчула полегшення. Вона вже сподівалась на те, що кришка виявиться занадто важкою, їй раптом стало страшно від того, що вони могли побачити всередині.

Гвардійці налягли ще раз, але камінь не піддавався.

— Ancora, — сказав камерарій, закочуючи рукави сутани, приготувавшись штовхати з ними. — Oral — Усі разом штовхнули ще раз.

Вітторія уже збиралася прийти їм на допомогу, але якраз у цю мить кришка піддалася. Чоловіки налягли ще раз, і важкий камінь із якимось первісним скрипом повернувся й ліг під кутом до саркофага. Мармурова голова Папи заїхала в глиб ніші, а ноги висунулися в коридор.

Усі відступили назад.

Один із гвардійців схилився і взяв із землі ліхтар. Тоді нерішуче спрямував його всередину кам’яної труни. Спочатку промінь тремтів, але вже за мить гвардієць опанував себе, і світло полилося рівно. Інші гвардійці, один за одним, і собі підійшли до гробу. Навіть у темряві Вітторія відчула, як їм це огидно. По черзі вони перехрестилися.

Камерарій заглянув до труни і здригнувся. Його плечі опустилися, як під величезною вагою. Він довго так стояв, тоді відвернувся.

Вітторія боялась, що щелепи в покійного можуть бути міцно стиснуті від rigor mortis і, щоб побачити язик, їх доведеться ламати. Тепер вона побачили, що в цьому немає потреби. Щоки в покійного запали, а рот був широко роззявлений.

Його язик був чорний як смерть.

86

Суцільна темрява. Ні звуку.

Таємні архіви поглинула пітьма.

Ленґдон раптом подумав, що страх — це потужний стимулятор. Задихаючись, він пішов навпомацки до дверей-вертушки. Знайшов кнопку на стіні і щосили натиснув на неї всією долонею. Нічого. Він натиснув іще раз. Двері не реагували.

У розпачі Ленґдон закричав, але в скляному боксі голос прозвучав глухо. Раптом він гостро відчув увесь жах свого становища. Від адреналіну серце забилося вдвічі швидше, легені відчайдушно жадали кисню. Він почувався так, наче дістав удар під дих.

Ленґдон кинувся на двері всім тілом, і на мить йому здалося, що вони почали обертатися. Штовхнув їх іще раз. В очах засвітилися свічки. Тоді він зрозумів, що це не двері крутяться, а вся кімната йде обертом. Заточуючись, він зробив кілька кроків назад і, перечепившись через драбину, незграбно упав на підлогу і забив коліно об край стелажа. Вилаявшись, він підвівся і почав навпомацки шукати ту саму драбину.

Він знайшов її доволі швидко. Сподівався, що це буде важке дерево або залізо, а вона виявилась алюмінієвою. Ленґдон схопив драбину і, піднявши обома руками над головою, кинувся з нею в суцільному мороці на скляну стіну. Стіна виявилася ближче, ніж він думав. Драбина глухо вдарилася об скло й відскочила. Зі звуку зіткнення Ленґдон зрозумів, що для цієї стіни треба щось значно, значно важче, ніж алюмінієва драбина.

Тут він згадав про пістолет, і в ньому спалахнула надія. Але нона швидко згасла. Пістолета в нього більше не було. У кабінеті Папи Оліветті відібрав його, пояснивши, що не личить у присутності камерарія носити заряджену зброю. Тоді це прозвучало переконливо.

Ленґдон крикнув знову, але цього разу звук був навіть іще тихіший, аніж раніше.

Тоді він згадав про рацію, яку гвардієць залишив на столі ззовні сховища. Якого дідька я не взяв її всередину! Перед очима в Ленґдона затанцювали пурпурові вогні, і він спробував змусити себе думати. Ти ж не вперше потрапляєш у пастку, казав він собі. Ти переживав