Читати книгу - "Шмагія"

на поверхню диску деманій не міг. А напасти на Фортуната у Подобі – боявся. Звір чудово чує сильнішого звіра. Заслабкий, задрібний, деманій ще не виріс до необхідних розмірів, але сили його міцніли що не день. Деманія добре годували. Смачна, поживна присяга. Соковите шаленство гонитви за результатом, який вислизає. Усе, про що палко мріяв мисливець, розбиваючись об неможливість втілити мрію, шкутильгало за ним по спіралі геєни. Теорія приват-демонолога Кручека, втілена в плоть. Убити «батька». Стати цілковито неприборканим. Пробитися в світ людей. Змінювати долі на краще. Звісно, на краще! Рятувати. Допомагати. «Вихованцеві» буде добре.

Назавжди.

Прогризти шлях до волі, до можливості плекати, рятувати й допомагати, ні в кого не питаючи дозволу. Не цікавлячись бажаннями тих, кого рятують, зойками врятованих і риданнями випадкових учасників порятунку.

Коли на Їжачій Рукавиці, п’ять років тому, тягнучись до пекла по здобич, Фортунат Цвях зачув лаванду, – це був зародок деманія Зізі, шмаги-ліліпутки. Болісне бажання врятувати китовраса. Розпливчаста тінь, не сформована до кінця, виливала аромат знайомих квітів. Ще місяць, два – і зародок, позбавлений живлення, розчинився б у дикому повітрі Пекла. Але доля, висока пані в синьому, посміхнулася невлад.

Випадковість? Не зовсім.

Адже ти шукав лаванду, венаторе?

Коли Фортунат нарешті знайшов демона, з третьої спроби вчепився в здобич, – це був його власний деманій. Тварюка переслідувала «батька» навіть під землею, відстежуючи ефірні проникнення з поверхні. Сильний маг, не відаючи, що діє, схопив обох, котрі опинилися в одному місці, – істоту й зародок, лаванду й Долекрута. Сплів водно, перемішав, витягаючи назовні. Переляканий деманій інстинктивно прибрав найбезневиннішої подоби, яка виявилася в його розпорядженні. Личини крихітної акробатки.

Це не допомогло.

Зовнішня безневинність викликала глузливий сміх, але волі не дарувала.

– Дитинко, ти зрозуміла? – сказав перший, головний «батько», приборкуючи здобич і не розуміючи, з ким має справу. – Старайся. Дуже старайся. Інакше я стану лихим дядьком. Навіть демони Нижньої Мами бояться таких лихих дядьків…

– Я не вмію! – кричав деманій, страждаючи від раптово виявленої роздвоєності. Подвійно пригнічений неможливістю знищити «батьків», ближнього – владного – й далекого – кволого, – він казав правду. Точніше, вкладав свою, пекельну правду в прийнятні для людей форми: – У мене не виходить! Я можу навпаки…

– Ти погана дитинка, – розчаровано свиснув аркан.

– Не треба! Я намагатимусь!

Незабаром на ліс звалилися пристріт малефіка Андреа Мускулюса й килимове закляття бойового мага Просперо Кольрауна.

Юний деманій звільнився з клітки «Trias Septem-Lumen» та припустився фатальної помилки. Ах, якби в метушні він зміркував добити головного «батька»! На жаль, силу було змарновано, долі скручено й контужено – і стомлений Долекрут впав у сплячку: переварювати здобич. Поглинуті зміни доль. Їжа виявилася важкою, огидною на смак, на відміну від солодких змін на краще. Нутро мучила печія. Сплячка нагадувала каталепсію й загрожувала протривати бозна-скільки часу…

Але пані в синьому посміхнулася ще раз: одного разу в Фільчинім Бору з’явився «вихованець».

Долекрут звівся назустріч: рятувати й плекати.

* * *

«Хвилина мовчання» скінчилася раптово, як балада трубадура-новачка. Щоправда, було б величезною наївністю чекати в тиші, що настала, оплесків. Секунди текли, а демони барилися. Страх перед більшим супротивником і наведений малефіком пристріт, що подарував деманію сумніви, ланцюгами тримали Долекрута. Але що зупиняло венатора? Невже він не розумів: хто перед ним?! Чи й досі сподівався взяти Долекрута «живцем»?!

Уже взяв. Дуже давно.

Демони ніби підслухали чаклунові думки, кинулися назустріч один одному. Як людина, що рвонулася до дзеркала, й дзеркальне відображення. Мовчки. Повітря скипіло навколо бійців, вжахнулося та з шипінням відскочило геть. Два вихори зіткнулись, розлетілися, знову зчепились…

Злилися в єдиний смерч.

Саме цього домагався малефік. Фортунат Цвях – і його демон. Без будь-якої магії, пасток і німбус-смолоскипів, без перекручених джгутом доль. Один на один. Зубами, пазурами, серцем. Людина проти власної манії. Б’ється не за інших – за себе. За своє добровільно зіпсоване життя. За свій розум. Бореться – «вбиваючи себе за себе»…

За себе – і проти себе.

Батько – проти поріддя.

Одного разу знаменитий живописець Адольф Пельцлер надумав зобразити на полотні сутичку двох демонів. Ескізи, як чесний майстер-реаліст, він заздалегідь показав декільком відомим венаторам. Думка мисливців була одностайною: вражає, але надто статично. Демони рухаються інакше. Венатори порадилися й запросили художника на вечерю, де спеціально для нього влаштували демонстрацію: нехай побачить дійство навіч і запам’ятає, так би мовити, з натури. По закінченні перегляду в розкішній чуприні маляра додалось чимало сивини. Видовище настільки вразило Пельцлера, що він ледь не відмовився від задуму. Але натхненню не накажеш! У результаті народився великий гептаптих «Останній бій». Мускулюс бачив цей шедевр на авторській виставці в галереї Універмагу. На першому полотні двоє інферналів завмерли в загрозливих позах. На останньому демон-переможець зі зламаним крилом волав до небес, роззявляючи пащеку в переможному ревінні. Пазуристою лапою він топтав жалюгідні рештки переможеного. А на інших картинах була якась розмита пляма, що займала різні положення на кожному наступному полотні. Усе, що перебувало навколо плями, було виписано з геніальною ретельністю – бляклий розмив, що різав око, потойбічна реалістичність деталей пейзажу…

Саме таку картину малефік споглядав зараз.

Запізніло розуміючи, який точний був художник.

Вирвана з коренем трава летіла до низького, похмурого неба. Із жалюгідним тріском, немов під п’ятою велетня Прессікаеля, чавився в кашу колючий ожинник. Розпачливий хрускіт: молода сосна звалилася горілиць, хоча смерч мимохідь ледь торкнувся дерева. Сполоханим глухарем спурхнув пеньок, залишив під корінням рвану лійку. Зір відмовляв, розум загрожував здатися. Лише по широких смугах поораної землі, що нівечили Їжачу Рукавицю в різних місцях, можна було відстежити хід битви.

Пізніше, згадуючи бій, Андреа з подивом зрозумів: у дивовижному бедламі метушилися люди. Знайомі люди. Та й сам він брав у всьому, що відбувалося, діяльну участь. Наприклад, устиг перехопити Меліс: із кам’яним обличчям відьма йшла в епіцентр скаженої плями, виставляючи перед собою жалюгідну зброю – кухонного ножа. Не кожен зумів би відстежити легке мерехтіння вістря з характерною жовтизною. Страшно подумати, що трапилося б, якби відьма ткнула в демонів справжнім амулетом Громової Шуйці. А вже думати, де руда взяла цю капость, і зовсім не хотілося. У стрибку чаклун збив дурепу з ніг. Повалив, вирвав ножа, пожбурив якомога далі: «Лежати! Кому кажу!» За десять кроків від малефіка намагалася сісти Ядвіга Швелер. Жінка опам’яталася від контузії в найневідповідніший момент. Пригинаючись, майстер Леонард поспішав відтягти дружину подалі від лиха. Білий, як полотно, Янош («Стій! Куди?!») підхопив у оберемок безтямну Зізі та кинувся ломитись крізь шпичакасту стіну: