read-books.club » Детективи » Сімнадцять спалахів весни 📚 - Українською

Читати книгу - "Сімнадцять спалахів весни"

130
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сімнадцять спалахів весни" автора Юліан Семенов. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 79 80
Перейти на сторінку:
даля-ми, які здавалися налитим продовженням моря.

Вини зупинилися біля рибалок — їхні шаланди були розмальовані на зразок японських у синьо-червоно-жовті кольори, тільки замість драконів носи шаланд прикрашалися портретами русоволосих красунь з блакитними очима.

Рибалки щойно повернулися з моря й чекали воза з базару. Рибини в них були тупорилі, жирні — тунці. Хлопчина років чотирнадцяти варив юшку. Полум'я багаття було жовтуватим через те, що липуча спека ввібрала в себе всі кольори — і трави, і моря, і неба, і навіть багаття, яке в іншу пору горіло б червоно-голубим, зримим.

— Гарна буде юшечка? — спитав він тоді.

— Жирна юшка, — відповів старшина артілі, — відтягує і зеленить.

— Як це? — спитала Сашенька здивовано. — Зеленить?

— А від неї стаєш молодим, — відповів старий, — здоровим… Ну, а коли молоде — то воно й зелене. Покуштуйте юшечки, коли не гидуєте.

Він витяг з-за кирзової халяви дерев'яну ложку й простяг її Саші. Ісаєв тоді внутрішньо напружився, боячись, що ця тендітна донька полковника генерального штабу, поетеса, відмовиться «покуштувати» юшку або гидливо подивиться на немиту ложку, але Саша, подякувавши, сьорбнула, примружилась і сказала:

— Господи, яка ж смачна, Максиме Максимовичу!

Вона спитала старого артільника:

— Можна ще?

— Їжте, голубонько, їжте, — відповів старий, — ми звикли, нас море балує.

— Ви розмовляєте дуже гарно, — мовила Саша, дмухаючи на гарячу юшку, — дуже красиво, дідусю.

— Та де там, голубонько, — засміявся старий, показуючи ряд жовтих великих зубів, — я ж по-простому говорю, як усередині себе чую.

— Тому у вас слова такі великі, — серйозно сказала Саша, — не стерті.

Артільник знову розсміявся:

— Та хіба слова стерти можна? Це копійку зітреш, поки з рук у руки тицяєш, а слово — воно ж немов повітря, літає собі і ніякої ваги не має…

… Того вечора вони пішли з Сашею на вернісаж: відкривали експозицію полотен сімнадцятого століття — заводчики Бріннер і Павловський скупили ці шедеври за безцінь в іркутській та читинській галереях. На відкриття приїхав брат прем'єра — міністр закордонних справ Микола Денисович Меркулов. Він уважно оглядав живопис, цмокав язиком, захоплено вигукував, а потім сказав:

— Наші писаки базікають, що дикі ми були й невчені! А от полюбуйтесь — такі картини вже двісті років тому малювали! І схоже все, і кожна деталька прописана, і якщо вже поле намальовано — то житом пахне, а не «бубновим вальтом»!

— Валетом, — машинально поправила його Саша. Вона сказала це дуже тихо, ніби самій собі, але Максим Максимович почув і злегка потиснув її пальці.

Коли міністр поїхав, усі загомоніли, перейшовши до сусіднього залу, де були накриті столи для преси.

— А кажуть, інтелігентних володарів у нас немає! — галасував хтось із газетярів. — Дуже культурна людина Меркулов! Вихований, освічений! Інтелігент!

Штірліц хотів написати їй про те, що він і досі пам'ятає ту ніч на тайговій заїмці, коли вона сиділа біля маленького слюдяного віконця і світив повний місяць, під його променями льодяні узори ставали плюшевими, затишними, покірними. Він раніше ніколи не відчував такого спокою, який доля подарувала йому в тривожну, трагічну ніч…

Він хотів сказати їй, як часто пробував малювати її обличчя: і олівцем, і аквареллю. Якось він пробував малювати її олією, але на другий же день полотно порвав. Мабуть, саме єство Сашине суперечило густій категоричності олії, що передбачає в портреті не тільки схожість, але й конче потрібну викінченість, а Сашеньку Штірліц відкривав для себе заново кожного дня розлуки. Він пригадав слова, які сказала вона, ще сімнадцятилітньою, і дивувався, через багато років, глибині й ніжності її думок, якійсь їхній сором'язливій повазі до співбесідника — ким би він не був. Вона й жандармам сказала тоді: «Мені совісно за вас, панове. Ваші підозри аморальні».

Штірліцу хотілося написати їй, як одного разу в Парижі на книжковій розкладці він випадково прочитав у пошарпаній книжечці: «Я хочу додому, у велику квартиру, яка наводить сум. Увійду, скину пальто, отямлюсь, вогнями вулиць я осяюсь…»

Прочитавши ці рядки, Штірліц удруге в житті заплакав. Він заплакав уперше, коли, повернувшись із першої своєї чекістської поїздки за кордон, побачив могилу батька. Старий починав з Плехановим. Його повісили білополяки весною двадцять першого року. Він заплакав, коли залишився сам-один, плакав по-дитячому, жалісно схлипуючи, зле не цього соромився він, а просто йому здавалося, що горе його мусить хити в ньому як пам'ять. Батько його належав багатьом людям, а от пам'ять про тата належала йому одному, і це була особлива пам'ять, і підпускати до неї Штірліц нікого не хотів та й не міг. А тоді в Парижі на книжковому звалищі він заплакав несподівано для самого себе, бо в цих рядках відчував те, що було йому страшенно потрібне і якого він — за все життя своє — так і не пережив. За цими рядками він побачив усе те, що виразно уявляв собі, про що мріяв, але чого не мав ні на одну хвилину.

Ну як же зараз написати Сашеньці, що восени — він точно пам'ятав той день і годину: сімнадцятого жовтня сорокового року — він переходив Фрідріхштрасе й раптом побачив Сашеньку, і як у нього похолонули руки, і як він пішов до неї, забувши на мить про те, що він не може цього робити, і як, почувши її голос і зрозумівши, шо це не Сашенька, все-таки йшов слідом за тією жінкою, йшов, поки вона двічі не обернулась — здивовано, а потім — сердито.

Ну як написати їй, що він тоді тричі просив Центр відкликати його і йому обіцяли, але почалася війна…

Як може він усе, що зараз промайнуло перед його очима, вмістити в слова?

І він почав перекладати вірші Пастернака французькою і писав їх, як прозу, в рядок, але потім збагнув, що робити цього не можна, тому що розумний ворог і ці вірші може обернути як доказ проти хлопця, який п'є апельсиновий сік і курить сигарету так, як це тепер модно там, де він жив. І він сховав цей аркушик у кишеню (машинально відзначив, що спалити його зручніше буде в машині), і приписав до тих рядків, якими він почав листа: «Це відбудеться, як я думаю, у найближчому майбутньому».

Ну як написати їй про зустріч із сином у Кракові влітку минулого року? Як сказати їй, що хлопчик зараз у Празі і що серце його розривається між нею й Сашею-маленьким, який без нього став Сашею-великим? Як сказати їй про любов свою і про горе — що її немає поряд, і про те, як він

1 ... 79 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сімнадцять спалахів весни», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Сімнадцять спалахів весни» жанру - Детективи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Сімнадцять спалахів весни"