Читати книгу - "В сталевих грозах"

За винятком деяких європейських духовних проводирів — таких, як Ромен Роллан чи Герман Гессе, більшість німецьких інтелектуалів привітала війну прямо-таки ейфорично. Навіть такі гуманістично налаштовані автори, як Стефан Цвайґ чи Томас Манн не могли приховати свого захоплення. Ернсту Юнґеру війна видавалася сповненням усіх його найпотаємніших мрій. Після гарячкового складання випускних іспитів Юнґер записується добровольцем до Ганноверського 73-го піхотного полку («Ґібралтар»), що розташовувався у Південній Франції. Невдовзі, після нетривалого військового вишколу, він отримує звання лейтенанта й майже чотири роки проведе як окопний боєць, командир чоти, а відтак роти на Західному фронті. Там він показав себе відважним, надзвичайно мужнім воїном, якого було нагороджено багатьма відзнаками, серед них і Великою медаллю за поранення (Юнґера було поранено чотирнадцять разів!) і найвищим кайзерівським воєнним орденом «Pour le mérite». Проте вже на час своєї мобілізації на фронт він знає, що стане свідком незвичних, епохальних подій, опис яких він залишить своїм сучасникам та нащадкам:

У моєму ранці я зберігав маленький записник, він був призначений для моїх щоденних нотаток. Я знав, що речі, які на нас чекали, були унікальними й неповторними, і я з величезною цікавістю йшов їм назустріч.[55]

Так виник «сировинний матеріал» для найзнаменитішої книги Ернста Юнґера В сталевих грозах (In Stahlgewittern), яка має підзаголовок Зі щоденника командира ударної групи, що вперше була опублікована 1920 р. коштом автора в Ганновері (з накладом у 250.000 примірників його найуспішніша книга). Форма щоденника виявилася при цьому вельми адекватним засобом для передачі фронтових вражень: регулярні й точні, хоча й фрагментарні нотатки утворюють врешті-решт багатоманітну й вражаючу воєнну мозаїку, яка не могла б бути переконливішою. Шістнадцять записників лежать в її основі. Упродовж років книга багато разів перероблялася.

«Війна є матір'ю усіх речей» — ця сентенція давньогрецького філософа Геракліта ширяє над книгою Юнґера, і тим самим він перебуває у руслі тривалої літературної традиції. Скільки великих творів світової літератури тематизують війну як поле честі, на якому розігруються героїчні сцени й вражаючі приклади військової звитяги! Вже гомерівська Іліада розгортає численний ланцюг поєдинків і битв, у яких такі міфічні герої, як Ахілл, Діомед, Патрокл чи Гектор демонструють свою безприкладну відвагу й хоробрість. Подібні мотиви, тільки ще більше патріотично підмуровані, притаманні середньовічним народним епосам типу Пісні про Роланда чи віршованій епіці в руслі лицарського роману (Л. Пульчі, М. Боярдо, Л. Ариосто). Тема війни позначила також багато літературних творів нового часу — від Сімпліціссімуса Ґріммельсгаузена та Війни і миру Льва Толстого — до літератури т. зв. «втраченого покоління» (Гемінґвей, Олдінґтон, Ремарк) і хвилі романів про Другу світову війну (Т. Плів'є, Е. Е. Двінґер, Г. Белль, Г. В. Ріхтер, Н. Мейлер, К. Малапарте, А. де Сент-Екзюпері, К. Симонов, В. Некрасов та ін.).

Власне кажучи, книга Ернста Юнґера В сталевих грозах належить до ряду творів, які розповідають про воєнні враження. Свою участь у війні автор розглядає як місію, яка накладена на нього часом і обставинами. Цю місію він акцептує й прагне якнайкраще її виконувати. «Метою цієї книги, — пише він у передмові до першого видання, — є показати читачеві те, що піхотинець, як стрілець і командир, під час великої війни в складі знаменитого полку переживав, і що він при цьому думав»[56]. Він виявляється справним, винахідливим вояком, який у багатьох ситуаціях демонструє свою лицарськість та свій відважний героїзм. Війна для нього так само є величезним випробуванням, яке він прагне витримати, й можливістю утвердити себе як особистість. «Зі своїм зображенням війни — вважає Ґергард Лоозе — автор плив супроти течії експресіоністських звинувачень і проклять»[57]. Проте війна й тут, як це нерідко можна побачити в експресіоністів, є, так би мовити, екзистенційним станом людства, яке активізує свої найдавніші інстинкти, в певному сенсі це мистецтво в собі й жорстке випробування на виживання за найважчих умов. Вона вимагає неймовірної особистої мужності, і Юнґер щоразу виявляє її, хоча він не є природженим «героєм». Але й зовнішні обставини цієї першої «сучасної» війни заледве сприяють артикуляції «геройства» в первинному сенсі цього слова. Це вже не війна з мальовничими кавалерійськими атаками й розвіяними на вітрі прапорами, з блискучими шаблями й мужніми двобоями, а безкінечно триваюча опозиційна війна окопних боїв і ураганного вогню, броньованих машин і газових атак, боротьба з брудом і холодом, з паралізуючою спекотою літа й бездонною грязюкою осені, з пацюками, блохами й вошами. Така війна вже не має нічого спільного з героїкою. Солдати заповзають у свої земляні нори, мов кроти, на них нападає нудота й шаленство, вони відчувають панічний страх перед загороджувальним та ураганним вогнем, впадають у відчай і божеволіють. Однак вони далі воюють. Про це в одній з більш ранніх редакцій книги читаємо:

Ти сидиш навпочіпки, самотньо скулившись у своїй земляній дірі й відчуваєш себе відданим на поталу якійсь немилосердній, сліпій нищівній волі. З жахом ти усвідомлюєш, що вся твоя інтелігентність, твої здібності, твої духовні й тілесні переваги стали другорядними, сміховинними […] Авжеж, чому ти не плюнеш на все це й не втечеш у ніч, щоб згинути, як виснажений звір, у якомусь захищеному чагарнику? Чому ти все ще витримуєш усе це, ти й твої браві друзяки? Жоден начальник не бачить тебе […] І все-таки за тобою хтось стежить. Можливо, неусвідомлювана тобою, в тобі міцно сидить моральна людина й тримає тебе на місці завдяки двом чинникам: обов'язку й честі. Ти знаєш, що тебе поставлено в цьому місці для боротьби, й увесь народ вірить у те, що ти впораєшся зі своєю справою. Ти відчуваєш — коли я зараз покину своє місце, то перед самим собою я буду боягузом, негідником, який пізніше при кожному слові похвали змушений буде червоніти. Ти міцно стискаєш зуби й залишаєшся.[58]

Проте у більшості випадків «моральна людина» мусить відступати у воїні на другий план, позаяк війна вбиває у солдатів людські почуття. Вони стають несприйнятливими до будь-яких жалощів і будь-якого болю й змушені сліпо виконувати накази своїх командирів, хоча інколи й розуміють, що ці накази є людиноненависницькими й злочинними. Ось як, наприклад, в одній з попередніх версій книги автор рефлектує розпорядження нищити в пень захоплені французькі села:

Як прусський офіцер, я, звичайно, не маю жодного сумніву в необхідності рішучих дій. Вести війну означає всіма