Читати книгу - "В сталевих грозах"

Не рахуючи таких дрібниць, як рикошети й подряпини, я загалом підхопив принаймні чотирнадцять влучань, а саме: п'ять рушничних куль, два снарядні осколки, одну шрапнельну кулю, чотири уламки гранат і два — від рушничних куль, які з вхідними та вихідними отворами разом залишили на моєму тілі рівно двадцять шрамів. На цій війні, в якій обстрілювали радше цілі території, аніж окремих людей, я все ж домігся того, аби одинадцять з цих пострілів були призначені особисто мені. Відтак я по праву причепив собі на груди «Золоту відзнаку пораненого», яку мені присудили в ці дні.

Через чотирнадцять днів я вже лежав на пружній койці лазаретного потяга. Німецькі краєвиди вже занурилися в сяйво ранньої осені. Мені пощастило: мене висадили в Ганновері й помістили в шпиталь клементинок. Серед відвідувачів, які незабаром у мене з'явилися, особливо радісно було бачити брата; з часу поранення він ще виріс, хоча права, сильно вражена половина тіла зупинилася в рості.

Я ділив палату з молодим військовим летуном з ескадрильї «Ріхтгофен» на ім'я Венцель — одним з тих гінких, нестримних відчайдухів, яких ще не перестала родити наша земля. Він робив честь гаслу своєї ескадрильї «Залізні та зухвалі» і вже збив у повітряних сутичках дванадцять противників, останній з яких перед падінням роздробив йому пострілом плечову кістку.

Перший свій вихід надвір я відсвяткував з ним, моїм братом та ще кількома приятелями, які чекали на свій транспортний потяг, у приміщеннях старого Ганноверського Ґібралтарського полку. Оскільки нашу боєздатність піддали сумніву, ми відчули нагальну потребу повправлятися з велетенським фотелем. Та нам це вилізло боком: Венцель знову зламав руку, а я вже наступного ранку лежав у ліжку з сорокаградусною гарячкою, ба навіть, крива температури зробила кілька ризикованих стрибків до тої червоної позначки, за якою мистецтво лікарів уже безсиле. При такій гарячці втрачаєш відчуття часу; поки сестри боролись за моє життя, я лежав у гарячковому маренні, яке часто буває навіть дуже веселим.

В один із цих днів, то було 22 вересня 1918 року, я одержав від генерала фон Буссе таку телеграму:

«Його Величність кайзер нагородив Вас орденом «Pour le mérite»[50]. Вітаю Вас від імені всієї дивізії».

ВОЇН, ЕСТЕТ, НІГІЛІСТ

Шлях Ернста Юнґера через XX століття

Напевне, немає жодного іншого німецького письменника 20 століття, який би так ґрунтовно й повно вичерпав свій час, як Ернст Юнґер (1895–1998). Про це свідчать вже його життєві дати: народжений наприкінці ще відносно спокійного й «мирного» 19 століття у Гейдельберзі, він відтак спізнав і пережив найважливіші події жорстокого й кривавого 20 століття, щоб на його згасанні покинути цей світ у майже 103-літньому віці біблійного Мафусаїла в Рідлінґені (Баден-Вюрттемберґ). У своїй письменницькій діяльності Ернст Юнґер завжди намагався тримати крок з домінуючими тенденціями свого часу й відповідати на його виклики своїми творами, навіть якщо ці тенденції часто виявлялися манівцями й відкидалися подальшим розвитком. Тому його творчість позначена протилежними, а часом і заледве поєднуваними рисами, де патріотичні почуття змішуються з німецько-національною метушнею, пристрасний інтерес дослідника — з надзвичайною холодністю, актуальні події — з архаїчними й міфічними уявленнями. Його книги заворожують дивовижною спостережливістю і неймовірним дистанціюванням від зображуваного об'єкта, тверезим, ясним, філігранно відточеним стилем і розмитою темнотою вислову, яскраво втіленим естетизмом і тяжінням до брутальності. Шкала критичних оцінок його творчості демонструє надзвичайно полярні думки. Французька газета Фіґаро якось назвала його «найбільшим з нині живих німецьких письменників» (23.6.1975). Водночас його вважали «люциферовим духом, першим довершеним нігілістом німецької літератури й метафізиком націонал-соціалізму», який «варваризував інтелігентність, уславлював масові вбивства й дав жахливе свідчення відсутності коріння європейського духу нашого часу»[51]. Між такими суперечливими характеристиками лежить майже нездоланна прірва. Чи можна взагалі ще поєднати такі глибокі протилежності в якусь певну єдність?

Звісно, що ці особливості його творчості пов'язані з вродженою схильністю до пригод й анархічними рисами характеру письменника. З дитинства допитливий хлопець, якому батьківський аптекарський дім видавався нудним і прісним, мріяв про екзотичні країни з безмежними далями й дикою природою, де можна було б дати вільний вихід своїй тузі та фантазіям. Разом зі своїм молодшим братом Фрідріхом Ґеорґом (до речі, у майбутньому також відомим письменником), він планує мандрівку в Карпати. Коли цю ідею не вдалося реалізувати, він пропонує йому вести спільне бродяже життя[52]. Згодом 18-літній втікає з батьківського дому й записується в Марселі до іноземного легіону в Африку. Щоправда, через кілька тижнів, завдяки зусиллям батька й посередництву міністерства закордонних справ, його повертають назад, проте він не відмовляється від своєї романтичної мрії про Африку. У своїй книзі Авантюрне серце (Das abenteuerliche Herz) він пояснить згодом причини, які спонукали його до цієї спроби вирватися з ненависного бюргерського порядку й відправитися в Африку:

Африка була для мене символом дикості й первісності, єдино можливою ареною життя у форматі, в якому я хотів його вести […] Тому що мусив існувати десь на світі край, в якому можна було рухатися, не наражаючись на кожному кроці на кам'яну казарму й табличку із забороною, і в якому були ще можливі чоловіки, котрі могли б самі розпоряджатися собою і всіма атрибутами нерозділеної влади[53].

Такі ескапістські настрої не були рідкістю в останні роки перед вибухом Першої світової війни, і Юнґера можна тут розглядати як типового представника свого покоління, яке нудилося й знемагало у задушливій атмосфері вільгельмінівської теплиці й тужило за радикальними соціально-політичними змінами — згадаймо тут бодай таких німецьких поетів, як Ґеорґ Гайм чи Берт Брехт, для яких добропорядне бюргерське існування було нестерпним і які доволі рано повстали супроти нього.

Початок Першої світової війни повинен був угамувати невтоленну тугу цього покоління, яке було виховане в дусі німецького ідеалізму. Загальне піднесення, яке охопило різні верстви німецького суспільства при звістці про початок війни, заледве піддається описам. Схвильована людська маса вітала співаючих вояків радісними вигуками, до ніг їм кидали квіти, дівчата й молоді жінки приєднувалися до маршируючих солдатських колон і бурхливо виражали свої нестримні емоції. З війною були пов'язані сподівання на повне оновлення дотеперішнього життя.

Ми залишили авдиторії, шкільні парти, верстати й за короткі тижні військової підготовки злилися в єдине, сповнене захвату тіло. Зрослі в добу надійності та спокою, всі ми відчували тугу за незвичним, за великою небезпекою. І тут нас нестримним шалом підхопила ця війна. У зливі квітів вирушали ми, в п'янкому передчутті троянд і крові. Адже саме війна мала принести нам оту