Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

До середини 1946 року успіхи ВП в боротьбі проти українських партизанів були незначними. Більшість облав закінчувалися нічим. Однак улітку військові ужили нову тактику, пристосовану до партизанських методів. Окремі оперативні групи, шукаючи слідів партизанів, прочісували ліси та села. Завдяки цьому армія нарешті почала добиватися успіхів. Найбільший із них припав 70-особовому підрозділові ВП під командуванням поручника Блажея 24 серпня 1946 року. Поляки заскочили зненацька сотню «Хріна», яка відпочивала в Хотіні. Незважаючи на чисельну перевагу українців, вони, не зазнавши втрат, убили двадцять чотирьох упівців, а двох захопили в полон. Восени того року «Хрін» зазнав чергової поразки, втративши добре споряджений табір на Хрищатій. Ці та інші дії ВП підірвали силу й моральний дух українських партизанів, проте цілком не вдалося знищити жодної сотні УПА.

Діяльність українських партизанів спонукала Польську селянську партію передати КНР запит щодо створення спеціальної комісії, яка б розслідували ситуацію в Ряшівському та Люблінському воєводствах, на теренах, де діяли українські партизани. ПСелП в такий спосіб виразно напалася на комуністів за їхню бездіяльність в цьому питанні. Комісію врешті так і не створили, а міністр державної безпеки Станіслав Радкевич у відповідь ствердив: «Коли йдеться про політичний сенс запиту ПСелП, то мушу заявити, що він має особливий присмак. Постає запитання, чому ПСелП вносить цей запит, але обмежує проблему безпеки тільки теренами Ряшівщини та Люблінщини [...]. Йдеться [...] тільки про справу українських банд. Для нас, демократичного табору важливо очистити терен від банд будь-якої реакції, неважливо, чи то української, чи польської, очистити від українських і польських банд»[345]. Висловлювання Радкевича є найкращою ілюстрацією того, як польські комуністи ставилися до проблеми боротьби з УПА. Головним ворогом була для них не УПА, а польське підпілля та опозиція. У спеціальному звіті, підготовленому навесні 1946 року Верховним Командуванням Війська Польського, УПА окреслена як така, що має «радше тимчасовий характер». «Більш сталий характер, — читаємо далі в тому звіті, — (і схоже, вона буде тривалою) має діяльність реакційних банд НЗС і АК. Вони утворюють найвищу концентрацію банд і становлять основну небезпеку [...] особливо під час виборчої кампанії»[346]. Командування ВП вважало, що проблема УПА вирішиться сама собою після від’їзду до СРСР українського населення.

Українці та лемки, які залишилися в Польщі, після офіційного завершення виселень в Україну хутко дійшли до висновку, що діяльність ОУН і УПА втратила сенс. Партизани дедалі менше мали підтримку місцевого населення. Українці вважали, що вже не слід провокувати поляків, найгірше минулося, тож настав час для спокійного життя. Командування УПА оцінювало, що українське населення «хоче передовсім спокою. Пограбоване, розорене, стероризоване, воно хоче перепочити, хоче повернутися до нормальних засад господарювання»[347].

Найменшу підтримку УПА мала серед лемків, які мешкали на Низькому Бескиді. Восени 1945 року в тому регіоні існувала тільки нечисленна організаційна мережа, що налічувала не більше ніж кількадесят членів. Цієї ситуації не змінили рейди потужніших груп ОУН-Б і УПА, влаштовані в жовтні 1945 і червні-липні 1946 року. Дуже часто населення вважало своїм обов’язком інформувати владу про появу в них «людей з лісу». Звіт УПА так оцінював цей стан справ: «Населення не звертає уваги на наш рух. Не вірить у наш успіх і [...] ставляться до нас із легковажністю [...]. Пропаганда нічого тут зробити не зможе, бо населення тут не цікавиться ні книжкою, ні газетою»[348]. А так, у свою чергу, описував становище лемків підполковник Ґергард:

Населення на території Ряшівського воєв. — це українська група т.зв лемків, які ніколи на мали надто багато спільного з українським шовінізмом. Це населення в даний час є найнещаснішим населенням усієї Польщі. Йому однаково дошкуляють і банди, і військо, й воно достоту не бачить виходу зі своїх страждань. Палають [лемківські] села, підпалені бандитами, щоб помститися, а [польськими] солдатами — під час сутичок, худобу бандити забирають на контингент, а військо карає за це людей, котрі живуть під постійною загрозою карабінів однієї чи іншої сторони. Політичної постави це населення не має. Воно просто втомилося і прагне тільки одного: СПОКОЮ[349].

Ці описи свідчить, як мало було потрібно, щоб здобути підтримку для Польської держави принаймні частини, якщо не більшості решти українського населення, яке залишилося в Польщі.

Взимку 1946–1947 років з’явився реальний шанс провести ефективну антипартизанську військову операцію, не вдаючись до етнічної чистки в Південно-Східній Польщі. Можна було повністю ліквідувати наявні там підрозділи УПА або принаймні витиснути їх із країни. Така операція, не підтримана виселеннями, звісно, була б важчою, але цілком можливою для втілення, реалістичною та обмеженою порівняно незначною територією. Адже йшлося про вузьку прикордонну смугу, передусім Розточчя, Перемиське передгір’я, Бещади, і значно меншою мірою Низький Бескид, де діяла тільки одна сотня, яка, до речі, прибула з Бещад у 1946 році і з чималими труднощами трималася на цьому терені через неприязне ставлення лемків. Можна було позбутися партизанів, по-перше, скерувавши проти них численні підрозділи ВП, укомплектовані добре вишколеними солдатами, а по-друге, пококетувавши з цивільним населенням, обіцяючи нагороди в обмін на лояльність до Польської держави.

Така операція так і не відбулася, бо комуністична влада вважала, що головною загрозою для неї є ПСелП Станіслава Миколайчика і польське самостійницьке підпілля. Відтак узимку 1946–1947 років переважна більшість підрозділів ВП були кинуті на операцію забезпечення (читай: фальшування) результатів виборів до Законодавчого Сейму, які відбулися в січні 1947 року. Взимку того ж року проти польського підпілля та Польської селянської партії воювали п’ятдесят шість тисяч солдатів ВП — на проведення «виборчої» операції часто спрямовували також підрозділи, призначені для боротьби з УПА.

Сфальшовані «підсумки» виборів до Законодавчого Сейму зламали опір суспільства комунізму в Польщі. Натомість, оголошена в лютому 1947 року амністія призвела до розформування більшості польських партизанських загонів. У лісі залишилася тільки жменька «незламних». Подолання «вітчизняної реакції» дозволило комуністам спокійно задуматися над тим, як вирішити українське питання.

Офіцери ВП рішучо наполягали на виселенні решти українського населення в Україну або на західні землі. У чергових звітах, переказуваних «нагору», ця тема лунає неодноразово. За таке розв’язання виступав також командир 34 піхотного полку підполковник Ян Ґергард. Військо наполягало на варіанті цілковитого виселення населення не тому, що то був