Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

ліквідація правових нерівностей, у деяких випадках щодо релігійної належності, відбулася в 1867 р. з прийняттям Грудневої конституції. Для євреїв, яких у Габсбурзькій монархії визнавали лише як етноконфесійну спільноту, найбільше значення мали статті Основного закону про загальні права громадян. Конституційні гарантії 1867 р. розширили і конкретизували так звані Травневі закони від 25 травня 1868 р. Його приписи у безсторонній спосіб не надавали привілеїв якійсь визначеній церкві чи етноконфесійній спільноті.

Важливими для євреїв були й постанови, що торкалися випадків, на підставі яких можна було змінити релігію. Їх трактуємо як один із варіантів інтеграції. Про факт виступу з цієї релігійної спільноти чи церкви згідно з розпорядженнями Міністерства віровизнань та Міністерства внутрішніх справ від 18 січня 1869 р., слід було сповістити староство. Держава постановила, що до сьомого року життя діти мають належати до того самого віровизнання, що й їхні рідні. Дітям 7—14 років не дозволяли змінювати релігії, натомість після завершення 14-го року життя рішення з цього питання вони могли приймати самостійно. Ця постанова закрила шлях до зловживань у хрещенні єврейських дітей, які масово спостерігалися ще у XVIII ст. Щоправда, проблему так і не розв’язали цілковито, бо дитина, якій виповнилося 14 років, у разі зміни конфесії могла отримати підтримку різних інституцій свого нового визнання, наприклад монастирів. Тому шанси рідних, які захотіли б повернути свою дитину додому, могли бути надто обмеженими. Так, Вищий трибунал 24 квітня 1883 р. постановив, що рідні не мають права домагатися повернення доньки, яка охрестилася і перебуває в монастирі, якщо вони не можуть довести, що повернення додому буде для неї корисним.

Про те, що держава намагалася бути регулятором внутрішньорелігійних процесів, свідчили випадки юридичного унормування дражливих питань зміни віровизнання. Прикладом цього можна вважати й заворушення в містечку Микулинцях через хрещення Ю. Ґройцель 1873 р. Саме цим пояснювалися напад на будинок бурмістра, а потім і інтервенції жандармерії. Згодом група місцевих євреїв постала перед судом за оскарженням у «розпалюванні публічного ґвалту», а батька і сестер неофітки звинуватили в підбурюванні до вбивства. У той же час спостерігалися випадки, що єврейські батьки не могли видати заміж неповнолітніх дівчат, які після прийняття католицизму перебували в монастирях. Однак, коли їм уже виповнилося 14 років, влада поступала відповідно до правових норм.

Етноконфесійний чинник залишався визначальним і у випадку навчання основ юдаїзму в освітніх закладах регіону. Адже із самого початку статут КШР (1867 р.) містив положення, що до її складу входили дві «духовні» особи, іменовані для цього імператором, а на практиці ці місця призначалися для представників римо-католицької та греко-католицької церков. Бракувало спеціальних гарантій для представників єврейської людності, хоча відповідна інтерпеляція була подана до Галицького крайового сейму. Однак і надалі остаточне формулювання положень статуту КШР унеможливило участь у ній представників Мойсеєвого визнання (це сталося тільки 1905 р.).

І все ж таки організація освітнього процесу мала хиткий шанс на репрезентацію на найнижчому щаблі в навчальних закладах представників окремих віровизнань. Ішлося про їхню участь у складі місцевих органів шкільного нагляду — місцевих і повітових. Відповідне унормування містилося в розпорядженні Міністерства віровизнань і освіти від 1 грудня 1870 р. Згідно з ним право делегування своїх представників мали релігійні групи, в яких було понад 2 тисяч вірян. Основи ж делегування представників юдаїзму до окружних шкільних рад відрізнялися від інших основ делегування етноконфесійних спільнот тим, що останні, місцеві духовні особи, насамперед католики, вже мали відповідні посади в шкільній ієрархії за визначенням.

Починаючи щонайменше з 1870-х рр., на офіційному рівні держава через Міністерство віровизнань і освіти та КШР уживала заходів, щоб державні навчальні заклади бодай у загальних рисах звертали увагу на потреби прихильників юдаїзму під час навчального процесу. Так, наприклад, євреїв пропонувалося звільняти від навчання під час релігійних свят. У спеціальний спосіб трактувався шабас, тому єврейським дітям пропонувалося не приходити до школи в суботу. Одночасно в такі дні пропонувалося звільняти учнів-євреїв від писання, а в тих школах, де б це було неможливо, треба було запланувати заняття так, щоб у суботу обмежити їх до мінімуму. Проте на практиці з реалізацією цих пропозицій у школах досліджуваного хронотопу було складно. Наприклад, Н. Шиппер, один з учасників спеціального анкетування, організованого КШР у справі навчання Мойсеєвої релігії в публічних школах, стверджував: «...Дуже і дуже багато скарг учителів маю з малих містечок, де керівники шкіл не хочуть виконувати тих розпоряджень. Ось наближається урочисте свято: „Прошу, щоб той чи інший день був вільним“. Директор відповідає: „Я розпорядження не маю“. Раджу всім учителям, щоб перелік розпоряджень щодо [єврейських] свят прибили на стіні».

Далі важливим механізмом інтеграції євреїв в етнополітичний організм імперії були ініціативи влади щодо забезпечення права громадян на відпочинок. Зокрема, йшлося про так званий недільний відпочинок, який до 1880-х рр. довільно трактувався як вільний час, а отже, «праця зарібкова» євреїв у неділі не становила якоїсь виняткової ситуації для християнського населення регіону. Недільний відпочинок працівникам гарантував закон від 8 березня 1885 р., а згодом і закон від 16 січня 1895 р. Однак у реаліях Галичини і Буковини, де мешкала значна група ортодоксальних євреїв, було вирішено надати крайовим адміністраціям право згоди на їхню працю на обширі західноукраїнських теренів або в якійсь визначеній частині для виробничого сектора в неділі за умови збереження громадського спокою в «інший день тижня щодо свого визнання» і що євреї «не будуть виконувати своєї недільної праці публічно».

Влада вживала заходів щодо включення підпорядкованих груп у дуалістичну імперію, при цьому конструюючи нову лояльність — подвійну. Ішлося про етнічну ідентифікацію членів групи етнічної меншини як вибір між двома ідентичностями: або як ідентифікацію з меншістю, або ж ідентифікацію з більшістю. А що патріотизм щодо неєврейської держави був найважливішим обов’язком єврейського громадянина, платформою для досягнення паритету між «я» й «не-я» в багатонаціональній державі, забезпечення толерантного співжиття в ній, то його ставлення до військового обов’язку можна вважати «лакмусовим папірцем» патріотизму до «своєї»/«чужої» держави. Цей елемент залучення підпорядкованих груп в етнополітичний організм Австро-Угорщини, базуючись на концепції ізраїльського вченого Е. Мендельсона, ми пропонуємо розглядати як специфічний механізм «акультурації без інтеграції».

Військовий відбуток вважався значущим чинником «виховання» і «цивілізування» єврейських підданих Габсбурзької монархії. До того ж саме Австрія була першою з європейських держав, яка ще наприкінці XVIII ст. визнала євреїв гідними для проходження військової служби. Перший призов галицьких євреїв на службу провели під час австро-турецької війни 1790 р. З самого початку ортодоксальні євреї західноукраїнських земель прийняли військову повинність неохоче, вважаючи, що вона, як