Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

Коли Василь повернувся додому, було вже пізно, але Євген ще не спав. Він зустрів Василя захоплено: — Васюк! Ти її цілував? Ти її цілував! — Василь поглянув на нього великими очима, хотів обуритись, але в Євгенових очах стільки щирого захоплення, що Василь проговорив: — Цілував!

Надто вже був би Євген розчарований, коли б цього не було.

Ще того самого вечора Василь писав свого щоденника. “Ми всі, що виросли під звуки великої війни, якісь трагічні, — писав він. — У нас на устах мовчанка, хоча в душах буря. Чуємо навкруги велике “не можна”. Ми єдина в світі молодь, що не має права вступу у майбутнє. Ми всі мовчимо. Я мовчу. Всі товариші мовчать. Бачу раз у раз погляди мовчазних юнаків і мені стає моторошно. Здається, що вони носять у собі живу розпуку. Вони стоять перед прірвою, до якої їх женуть... Перед прірвою тупої, жагучої ненависти... Вони вчаться ненавидіти.

Але я все-таки вдоволений. Цієї суперечности не можу пояснити. Мабуть, це тому, що дні мої — весна. І також, мабуть, тому, що в мені виростає пересвідчення конечної потреби переступити всі “не можна”. Так чи інакше, законно чи проти нього. У душі моїй, повірте, купчиться розуміння не законности, а конечности. У мені виростає нова, нелегальна людина”...

Приходить травень. Усі учні на своїх місцях. Тяжко, дуже тяжко сидіти на шкільній лавиці і перекладати Овідія у травні. Особливо тим, що в їх роду ніхто ніколи не мав діла з якимсь модним Овідієм.

Річицький ходить своїми цибатими ногами по клясі, а його чуприна спинається вгору, ніби горить. Кажуть, він жениться. Він тепер завжди чисто голений, трохи порізаний і неймовірно худий. Семен Іванович бігає з лекції на лекцію, вимахує довгими руками, креслить крейдою на таблиці фізичне приладдя і неможливо замащує чорний сурдут. Він має тепер навіть чисту сорочку. Директор моргає своїми мишачими вусиками, говорить крізь зуби, весь у жовто-білому, ніби бритійський губернатор в Індії. Варвара Сергіївна — справжня жар-птиця. Вона прилітає, відлітає, кидає накази, блищить пір’ям, дрібно й швидко працюють її елеґантні ніжки.

Сьогодні Варвара Сергіївна принесла нову справу. За три дні державне свято третього травня. Українська гімназія мусить взяти в тому участь. Це перший рік, що українська гімназія буде брати чинну участь у державному святі. Всі мусять обов’язково бути. Дістануть прапори, державні орельчики, зберуться на подвір’ю ліцею і звідти вимарш на Бону. На Боні відправиться урочиста служба Божа католицька.

Це була для всіх учнів несподіванка. Всі спустили очі додолу. Ніхто не дивиться догори. Навкруги мовчанка. Ніхто нічого не питає. Жодного радісного обличчя. Варвара Сергіївна дивиться на клясу, і їй, мабуть, також стає ніяково. Вона швидко розкриває журнал і починає питати...

На перерві хлопці сходяться гуртками. — Підемо на це свято? — падають зо всіх боків питання. Ніхто не дає остаточної відповіді. Мовчанка. Що треба казати? Всі знають усе і без слів. Гнатюк підходить до Шеремети. Очі його блищать сталевим блиском.

— Ти чув? — питає він.

— Ну? — буркнув Шеремета.

— Наш єпископ буде правити службу на Боні.

— Єпископ? — перепитав Шеремета.

— Ну... Він. Той саме, що тоді... при виборах.

— Ага! — сказав Василь, хоча його це якось не дуже торкнуло.

— Будеш пополудні вдома? — поставив ще одно питання Гнатюк.

— Мабуть...

— Я до тебе заскочу...

Після школи близько години п’ятої Гнатюк зайшов до Шеремети. Євген розложив великий, червоний том “Війна і мир” Толстого. Гнатюк увійшов. Він має широкий, добре скроєний рот. Ніс великий і м’ясистий. Очі кольору сталі. Весь міцний, дебелий, тесаний доброю сокирою з доброго дерева. Василь дивиться на нього і згадує Настю. Ммгу... Це він. Так. Він може подобатись. Не має проти нього нічого поганого в думці. Ні злоби, ні заздрости. Йому тільки дещо хотілося за неї сказати, але він нізащо не наважиться. Це було б виявом сентиментів.

— Може пройдешся зо мною? — запитав він. Василь погодився. Євген не сказав нічого. Він уже звик, що вони всі не завжди з ним рахуються і не завжди кажуть, куди й пощо йдуть. Але Євген переконаний, що вони пішли випити.

Гнатюк і Шеремета пішли просто до “Тіволі”. Там зараз порожньо. Вечір ще не почався. Догори веде нова, висаджена молодими липками дорога, а обабіч неї два бетонові хідники. Справа й зліва розбивають клумби й квітники. Сонце світить весело і яскраво.

Хлопці пішли швидким кроком під гору. Дорогою мовчали. Вони дійшли до піддашшя, де грає оркестра, і там зупинились.

— Сідаймо тут, — запропонував Гнатюк. Шеремета все ще не знав, що той від нього хоче. Він думав про Настю. Можливо, вони тут за неї поговорять. — Ну от, — промовив Гнатюк. — Позавтра третього мая. Наша школа піде туди і буде дивитися, як переможці плюватимуть їй у вічі. Всі будуть либати очима. Директор спереду... Розуміється. Виставить черево і буде також либати. А єпископ буде правити молебень вдячности... Ти розумієш це все?

Василь мовчить. Цього досить. Гнатюк каже далі:

— Але ми можемо щось зробити...

— Хто — ми? — питає Василь.

— Не вдавай дурня. Я і ти...

— Чому ти звертаєшся до мене? — питає Василь щиро.

— Слухай... Не будь шістнадцяткою... Тому до тебе...

Василь його перебиває:

— Є люди міцніші, більші революціонери...

— Мовчи, Василю, коли не хоч дістати по зубах... Скажеш, до Шпачука? Та ж то істерика, баба, якій натуркали, що вона також може бути попадею. Я ще пам’ятаю справу з вивісками...

— З якими вивісками? — питає Василь.

— З вивісками... Ти ж там також прославився... Під час виборів...

— А-а!

— Він же пішов і всім розтрубив, що ви вивіски викрали... А вивіски на другий день виявилися на свойому місці...

— То була помилка, — сказав спокійно Василь. — Але ми справді ходили туди.

— А якого чорта він всім розпатякав?.. Треба мовчати. Розумієш?

— Дуже добре розумію... Камінь також мовчить, коли його розбивають молотом...

— Ну, от... Так ти як? Пристаєш?

— Ну, — сказав скупо Василь. Що мав сказати інше. Він не має відваги сказати щось інше. В його вухах ще звучали Насті слова. Але зненацька він