read-books.club » Фантастика » Танець недоумка 📚 - Українською

Читати книгу - "Танець недоумка"

342
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Танець недоумка" автора Ілларіон Павлюк. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 78 79 80 ... 121
Перейти на сторінку:
Тепер наша з Вірою кімната. Нікого. Усі електричні прилади знищені з маніакальною скрупульозністю. Лампа, люстра, вимикач, розетки… Уламки нічника на підлозі — таке відчуття, що його запхнули в блендер. І білі розсипи свіжого снігу навколо — маленькі снігові сліди женців. Скільки їх тут було? Розбите, розбите, розбите… Для проформи теж зазираю під ліжко — звичайно ж, порожньо. Порожньо. Безліч дрібних снігових слідів навколо розбитого нічника могли мені про щось сказати… Байдуже. Треба бігти до Ельзи. Треба переконатися, що з нею все добре.

«А який твій найбільший страх, як думаєш? — згадалася Ірмина фраза з моїх снів. — Ти ж розумієш, що твою ручну химеру грибниця озброїть саме ним?» Стало по-справжньому моторошно. Ідея, що Віра встигла дістатися до Ельзи, займалася в голові, як сірникова голівка. «Невже б Ірма не подзвонила?» — ця думка на мить заспокоює, але я відразу згадую, що мій телефон там, де й пістолет. Удома.

Припини, хлопче, Віра просто втекла. Ймовірно, втекла рятувати своє грибне життя, адже тут усюди були женці. Сліди… Дрібні сліди… Снігові, тому що на вулиці сніг… На чорта лисого вони мені здалися! Думки вертілися в мене в голові калейдоскопом. Ні, Віра точно не тут. Погано, дуже погано… Треба бігти до Ірми. Сліди, снігові сліди навколо нічника… З Ельзою, звісно ж, усе добре, але треба думати, як ловити Віру… Чому важливі ці дурні сліди…

І тут думка, що крутилася десь у глибині, вирвалася з надр підсвідомості так раптово, аж мені перехопило подих: «Сліди повинні були розтанути! Якби їх залишили хоча б пів години тому, вони б давно розтанули!».

Женці ще тут. Я завмер, боячись вдихнути.

8

Більшість тварин різних планет побоюються атакувати завмерлу жертву. І навпаки — вони нападають, якщо жертва починає рухатися занадто різко. Тож я рухався, як равлик. Плавно обернувся й підняв свою нещасну сокирку. Подумки я ділив кімнату на сектори для стрільби, оглядаючи кожен сантиметр… Тільки стріляти нема з чого… «Чисто… — подумки кажу я. — Чисто… Чисто…»

Ось він.

Праворуч, біля входу, до якого я розвернувся, поряд із шафою. Він сидів, сховавшись за кошиком для брудної білизни. Нерухомий, як статуя. Жнець. Не знаю, чому цей єдиний жнець зміг мене так налякати, але я завмер, боячись дихати. Усе в порядку, у мене ж нічого електричного… Крім нирки… Але минулого разу жнець не кинувся… Зацікавився, так, але не кинувся…

Я звернув увагу, що чотири лапки, які тварюка використовувала для пересування, максимально зігнуті й підібрані під черевце, а гострі хітинові серпи упираються в підлогу. Не треба бути аналітиком, щоб зрозуміти — він готовий стрибнути. Я повільно й глибоко зітхнув, піднімаючи кухонну сокирку. Усе, що потрібно робити, — іти до виходу. Просто вийти з помешкання якнайшвидше…

Звуку не було — він стрибнув беззвучно й миттєво. Занісши в повітрі лапки-серпи, летів точно мені в груди. Змахнувши сокиркою, я тріснув нею по женцю, але удар вийшов неточний — серединою руків’я. Руку пронизало дивне відчуття. Ще за мить усвідомив: це біль. Мій правий мізинець дивиться кудись убік під неприродним кутом. Кров. Багато крові. Максимально зосереджуюся на женці. Він, торкнувшись підлоги, немов гумовий м’ячик, підскакує в новому стрибку. Знову змах сокирою. Тепер точно — поранений жнець засмикався на підлозі й завмер.

Швидко розвертаюся, щоб переконатися, що це був єдиний. На жаль — погляд миттєво вихоплює щонайменше чотирьох! Вони вилазять із‑за меблів тут і там і стрімко деруться на стіни.

Щось, немов велика рука, хапає мене ззаду за поперек. Жнець! У мене на спині!!! Різкий біль. Падаю, сподіваючись збити кляту бестію. Знову біль! Він проткнув мене трохи вище штучної правої нирки! Відбиваю ще одного, який стрибнув зі стелі, і відчуваю, як лезо сокирки глибоко входить у хітин. Цей готовий! Дивом вивертаюся від ще одного — устигаю відкотитися й підвестися. Той, що був на спині, відразу стрибнув, як пружина, викинувши вперед «серпи».

Напевне, треба було сокиркою, але я інстинктивно відфутболюю його носком черевика. Вийшло! Дивне відчуття в нозі свідчить, що я сильно недооцінюю їхні серпи. Як масло… Товстий черевик — як масло… Краще не думати, що там із пальцями.

Іще одного женця на підлозі атакую першим — вістря сокирки пришпилило його до підлоги. Другий жваво біжить по стіні — треба не дати йому стрибнути… Ступивши вперед, збиваю його на підлогу й привалюю комодом. Тепер бігти! Бігти, поки можу! І роблю божевільний ривок до дверей.

Напевне, мені зараз дуже боляче наступати на поранену ногу, але адреналін усе заглушає. Відчуваю тільки дивну вібрацію… Не думати про рану в спині. Не дивитися на поранену руку… Не озиратися, поки не вибіжиш… І саме це найважче.

Гадаю, я опинився за дверима менш ніж за секунду. Але було відчуття, що й це — непростимо довго. Розвернувся швидко, як міг. Жнець виповз по стелі на одвірок вхідного шлюзу й завмер. Останній. Може, я занадто далеко, і він дасть мені просто піти…

Він кинувся зі стрімкістю чорної мамби — булькнув у пухнастий свіжий сніг і помчався вперед, піднімаючи фонтан снігових бризок. Я примірявся, куди б ударити, але розумів, що не влучу, поки він не вистрибне зі снігу… Ще раз зручніше обхопив руків’я. Відіб’ю в польоті, ось і все. Уже виходило, зроблю ще раз… Але жнець не стрибнув ні з двох метрів, ні з півтора. Що він робить, я зрозумів занадто пізно. Відскочив, але тварина якось зрозуміла це й одразу розвернулася. Стрибка не буде — він заповзе мені на ногу просто зі снігу… Залізе на голову й розіб’є череп або що там йому треба… Знову відскакую. Жнець безпомильно розвертається в мій бік. Швидкий, як мініатюрний сніговий смерч.

Бігти! Рішення приходить миттєво. Просто бігти щодуху! Але поранена права нога підводить на першому ж кроці. Я досі не відчуваю болю, але ступня, схоже, сильно ушкоджена: нога підвернулася, просто відмовившись тримати вагу тіла. І я навідліг звалився обличчям у сніг.

Прикро… Як ото в дитинстві, коли тобі влучили сніжком в обличчя… І наче все за правилами, але тобі так боляче й прикро, аж здається, що це нечесно… Нечесно, коли через холодний сніг не вдається вдихнути… Нечесно, коли підвернулася нога… Нечесно, коли перед самою евакуацією тебе вб’є якесь нещасне членистоноге… Нечесно вмирати, так і не обійнявши дочку… Нечесно…

Сокирка досі в руці. Усвідомлюю, що тримаю її трьома пальцями. Що там із мізинцем і безіменним — не знаю. Перевертаюся на спину… Сідаю… Про всяк випадок обхоплюю руків’я обіруч. Нема чим витерти очі від снігу… Кліпаю… Правим оком можу дивитися. Піднімаючи фонтани снігових бризок, жнець мчить до мене, як мій персональний мініатюрний ураган. Під снігом. Не можна вдарити раніше… І не можна вдарити пізніше… Сподіваюся, він не стрибне…

Я вкладаю в удар усю силу і відчуваю, як метал цокає об схований під снігом асфальт. «Промазав!» — мигнуло в голові, як електричний розряд, і я квапливим панічним рухом висмикую сокирку, щоб ударити ще. І ще. І ще. І ще! І ніяк не міг зрозуміти, що новий удар уже не потрібний. Прикінчив. Я прикінчив кляту тварюку…

Нестерпно хотілося передихнути ще хоч пів хвилини, але розумію, що втрачаю багато крові. Сніг навколо мене

1 ... 78 79 80 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець недоумка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Танець недоумка"