Читати книгу - "Танець недоумка"

— Лейтенанте! Стривай!

Я обернувся на окрик. Ірма. У нічній тиші заснулого табору здалося, що вона перебудить зараз усі довколишні будинки.

— Щось сталося?

— Так, — вона засапалася.

Бігла, напевно, від самих складів.

— Точніше, поки що ні, — уточнила Ірма. — Але може. Твій дім, ймовірно, опинився в утраченому секторі.

— Опинився де?

— У тій частині табору, яку покинули через женців. І я подумала про твою дружину…

— От чорт… Я побіжу туди!

— Упевнений? Може, краще я. Ти однак не зможеш.

— Не зможеш що? — я насторожився.

— Зрозумій, пора з нею зав’язувати! Я просто проб’ю їй чимось голову й усе. Якщо, звичайно, вона ще там…

— Ірмо! — я тицьнув їй у плече вказівним пальцем, і, боюся, відчутно. — Ти не чіпатимеш її, зрозуміла?! Не чіпатимеш!

— Не можна бути таким м’яким!

— Не збираюся це обговорювати!

Подивившись з-під лоба, вона закусила губу.

— Добре. Тільки швидше, — у її тоні більше не було злості. — Не дай Боже, вона вирвалася й гуляє по табору…

І справді. Від цієї думки аж зашуміло у скронях.

— А ти до Ельзи, добре? Я туди й назад.

Вона рвучко обійняла мене. Пригорнулася до моєї щоки. Її обличчя була холодне і мокре від талого снігу.

— Краще покінчи з нею, — прошепотіла вона. — Просто покінчи сьогодні, раз і назавжди.

Я мовчки вивільнився й чимдуж кинувся в напрямку свого будинку.

Останнім часом цей кошмар переслідував мене ледь не щоночі — що Віра якимось чином відв’язалася. Мені снилося це вже разів зо п’ять — я заходжу перевірити, як вона, а табурет — порожній. І тільки зі столу жмутками звисає розірваний тейп. «А який твій найбільший страх, як думаєш? — відразу заговорила в моїй голові Ірма. — Ти ж розумієш, що твою ручну химеру грибниця озброїть саме ним?» Наступної секунди я бачив Віру, яка кудись волочить Ельзу, та кричить і виривається, і я негайно прокидався, викрикуючи ім’я моєї маленької доньки… Ні, цього не станеться. Коли я ввійду, Віра буде примотана до стільця.

Раптом я перечепився. Двічі незграбно стрибнувши, з розмаху полетів у сніг. Обличчя вдарилося об щось м’яке й холодне. Я встиг замружитися. Сніг потрапив у ніс, забиваючи дихання. Підняв голову, швидко витер долонею лице й закліпав. Щось було перед самим обличчям — стирчало зі снігу. Добре, що око не вибив… Знову закліпав, щоб краще роздивитися ту штукенцію. Й ледь не закричав.

Просто переді мною зі снігу стирчала людська рука. Я відсахнувся й спробував підвестися, але під ногами теж щось було. Я панічно засмикався, мов паралітик, намагаючись знайти опору. І усвідомив, що сиджу на купі трупів.

Підхопившись нарешті на ноги, відбіг на кілька кроків і знову перечепився — з усього розмаху гепнувся горілиць. Цього разу під мною виявився просто сніг, і я дозволив собі кілька секунд полежати нерухомо, поки паніка випливала з мого тіла, залишаючи тягучу млість у м’язах.

Навколо не горіло жодного ліхтаря — єдиними джерелами світла були зірки та сніг. Я помітив це тільки зараз. Порив вітру кинув мені в лице жменю твердого, як товчене скло, снігу. Я сів, відпльовуючись. Аж тут іще один — підняв навколо мене стовп снігу й закрутив, намагаючись якомога більше засипати за комір. Затуляючи очі долонею, озирнувся. Останні ліхтарі, які й досі працювати, були далеко позаду. Невисокі характерні замети виднілися то тут, то там. З декількох теж стирчали руки або армійські черевики.

Поки ми вовтузилися на складі, у таборі гуркотіло, як у пеклі. Коли Ірма зловтішно ляпнула: «Я ж казала, що їх не зупинять», — ми навіть посварилися. Я був майже впевнений — гинуть не лише женці. Але те, що сніг буде засіяний трупами, мені не приснилося б і в страшному сні…

Те, через що я перечепився, було дротом. Хтось натягнув його впоперек дороги трохи нижче колін. Я встиг подумки вилаяти ідіота, який це зробив, аж помітив, що трохи збоку на ньому висить якась табличка. Збив сніг. Чорний на жовтому напис: «НЕБЕЗПЕЧНО. НЕ ПЕРЕТИНАТИ».

Ірма не помилилася: мій дім був саме там, куди радять не ходити. Старанно обходячи замети, щоб не наступити часом на чийсь труп, я знову побіг. А через дві хвилини вже обгинав ріг будинку, підбігаючи до дверей. Вже уявляв, як набираю код на замку. Як Віра, яка тепер ніколи не спить, зустрічає мене черговим повторенням почутої фрази або просто своїм допитливим, майже радісним поглядом. Я відразу подзвоню Ірмі і скажу, що все нормально. І піду додому… Дивно, але тепер словом «додому» я називав саме її дім, а не наш із Вірою. «Тому що там Ельза, — сказав я собі. — Мій дім там, де Ельза».

Біля самих дверей я на ходу потер долоні, щоб трохи відігріти пальці, і хотів було піднести руку до кодової панелі… Але так і застиг, не дійшовши двох кроків. Переляк спотворив реальність. Завмер сніг у своєму паданні. Звуки зникли, поступившись місцем лише гучному стукоту крові в скронях. Розбитий ущент електронний замок безпомічно розчепірив уламки пластику й дротів. Важкі зовнішні двері були відчинені, і невеликий замет уже прокрався всередину.

За мить я отямився й кинувся в дім. Відіпхнув двері, увійшов у напівтемний шлюз. Внутрішні теж відчинені. Навіть звідси видно, що всередині цілковитий гармидер. Холодно. Вірина косметика розсипана по підлозі. Пляма пудри, якісь щипчики, розбитий фен.

Тихо. Впадала в око розгромлена електроніка, немов порубана на дрібні шматочки. Усе — від музичних колонок до кондиціонера. Розбиті й вирвані зі стіни розетки. Ще крок, і я зможу побачити ту частину кухні, де сидить прив’язана до стільця Віра. «Сподіваюся, що сидить», — поправляю себе й одразу розумію, що це брехня. Насправді я сподіваюся на інше. Я сподіваюся, що вона лежить, як ті хлопці, яких я сприйняв за свіжі замети. Що женці зробили мою роботу, і мені не треба ані перейматися, що вона втече, ані брехати щодо того, куди ж поділася моя дружина. Від хвилювання на мить потемніло в очах. Не хочу. Не хочу бачити її покаліченого тіла. Нехай би побачив хтось інший і розповів мені. В останній момент, за чверть секунди до того, як перед моїми очима постала інша частина кухні, я встиг передумати. Подумав, нехай живе. Нехай сидить за тим чортовим столом і, як зазвичай, дивиться на мене поглядом сторожової вівчарки.

Але її не було. Точнісінько, як у моїх снах, тільки перекинутий стіл дивився у стелю своїми чотирма ніжками.

— Віро?

Я гукаю її тихо, бо мені, правду кажучи, страшно. Страшно, що вона відгукнеться за спиною. Кладу долоню на руків’я пістолета, але замість ребристого руків’я натикаюся на порожню кобуру. Чорт! Ми ж покинули зброю… Усе, що в мене тут є, — сокирка для рубання м’яса. Усе армійське я перетягнув до Ірми… Забиратися зараз? Ні, мабуть, дім я все ж огляну. Адже, якщо Віру виявлять, може накритися весь наш план. Зараз, коли ми майже добилися евакуації, я не маю права так ризикувати. Треба якнайшвидше оглянути помешкання, переконатися, що вона не ховається десь тут, і мерщій до Ельзи. Ось і весь план. Вхопивши в кухні сокирку, прямую до ванної.

Порожньо… Тепер дитяча. Відчинені шафи й тумбочки, розкидані іграшки, уламки дитячого нічника на підлозі, забута Ельзина шпилька… Ривком піднявши покривало, я зазирнув під ліжко. Порожньо.