read-books.club » Фентезі » Іствікські відьми 📚 - Українською

Читати книгу - "Іствікські відьми"

170
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Іствікські відьми" автора Джон Апдайк. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 77 78 79 ... 95
Перейти на сторінку:
Бліда, як я й казала, але, може, це через пору дня. Ми випили по чашечці кави в «Немо», тільки що вона замовила какао, бо погано спить вночі й намагається обходитись без кофеїну. Ребекка бігала довкола неї, наполягаючи, щоб ми спробували чорничні кекси; це частина їхньої кампанії на повернення людей з пекарні. Вона навіть не привіталася зі мною. Ребекка. Вона просто відкусила шматочок від свого, я про Дженні, і спитала, чи не можу я доїсти за неї, бо вона не хоче образити Ребекку. Взагалі-то, я була тільки рада, бо віднедавна постійно хочу їсти, не уявляю, чого б це, я ж не вагітна, правда? У цих євреїв така потенція. Вона сказала, що не знає чому, але останнім часом не має апетиту. Дженні. Я подумала, чи вона, бува, не перевіряє мене, чи я часом не знаю. Може, вона нутром відчуває, що ми… що ми зробили, не знаю точно. Мені стало її шкода, через те що вона вибачається, що не має апетиту.

— Але ж так і є, чи не так? — підмітила Джейн. — Треба платити за кожен гріх.

У світі стільки гріхів, що Зукі знадобилася секунда, аби зрозуміти, що Джейн має на увазі гріх шлюбу Дженні з Деррілом.

Того ранку прийшов Джо, і вони мали досі найбільшу сцену. Джина була вже на четвертому місяці, й це почало проявлятися; все місто бачило. А в Александриних дітей ось-ось мала закінчитись школа, тож вони унеможливлять їхні побачення по буднях. Що стало для неї полегшенням; та й, щиро кажучи, для неї стало б величезним полегшенням більше не слухати його безвідповідальні й до того ж дуже нахабні теревені про те, як він покине Джину. Її вже нудило слухати їх, у них не було жодного сенсу, і їй не хотілося, аби він приходив сюди; вже сама лиш ця ідея засмучувала й ображала її. Він же її коханець, хіба цього мало? Був її коханцем, до сьогодні. Всьому приходить кінець. Все має свій початок, і все має свій кінець. Це відомо всім дорослим, чому ж тоді він не знає цього? Захоплений ось так зненацька, прокрутившись на кінчику її язика, як плювок, Джо спаленів, кілька разів стукнув її по плечу розслабленим кулаком, щоб не забити, і голий побіг кімнатою; його тіло було приземкувате й біле, а два чорні вихори волосся на його спині нагадували її очам крила метелика (його хребет утворював тільце) або тонкий шар мармуру, настелений так, що розсип зернинок у ньому утворював симетричний візерунок. У волоссі на тілі Джо було щось делікатне й органічне, тоді як Деррілове нагадувало грубий килимок. Джо заридав; зняв свій капелюх і вдарив головою об одвірок: це було пародійне, та все ж непідробне горе, справжня втрата. Кімната, зелена фарба на її старих дерев’яних панелях, великі півонії на її завісах з тими потаємними клоунськими обличчями й потріскана стеля, що тихо й по-змовницьки спостерігала за їхніми оголеними спарюваннями, була частиною їхнього горя, бо ж для чоловіка мало що є настільки ж дорогоцінним у романі, ніж бути впущеним у дім, для утримання якого він нічого не зробив, чи більш значущого для жінки, ніж впустити, ох, ця продумана щедрість, у свій дім його, його лише на довжину члена, його члена й компанії його запаху, веселощів і ваги — не купити іпотечними платежами, не шантажувати спільними дітьми, а просто впустити у власні стіни, допуск, облагороджений свободою й рівністю. Джо ніяк не міг перестати думати про команди і шлюб; він хотів головувати власними пенатами. Своїми «добрими» намірами він принижував її милостивий дар. У своїй скорботі він вразив Александру тим, що знову стверд, і оскільки часу лишалося мало, а їхній ранок витрачено на теревені, вона дозволила йому взяти себе в його улюбленій манері — ззаду, поки вона стояла на колінах. Яку ж силу природи несли в собі його удари! Як він потрясався вистрілюючи! Після всього того епізоду вона почувалася пом’ятою й очищеною, ніби рушник із сушарки, який слід згорнути й покласти на одну з провітрюваних полиць її сонячного, порожнього будинку.

Будинок також, здавалося, зрадів його візиту в цей інтервал, що передував початку нескінченності їхнього прощання. Балки на стелі й дошки підлоги спілкувалися між собою в цю вітряну, вологу пору року, поскрипуючи, а віконна рама, коли вона поверталася до неї спиною, видавала легке, коротке дрижання, схоже на раптовий скрик пташки.

Вона пообідала вчорашнім салатом із розм’яклої капусти у прохолодній олійній бані. Треба скинути вагу, бо ціле літо не зможе носити купальник. Ще однією вадою Джо було те, що він пробачав їй її жир, — подібно до тих примітивних чоловіків, що перетворюють своїх дружин на бранок ожиріння, гори чорної плоті, що очікують на них у солом’яних халабудах. Александра вже й так почувалася стрункішою, полегшеною від свого коханця. Інтуїція підказала їй, що зараз задзвонить телефон. Так і сталося. Мабуть, Джейн або Зукі, збадьорені озлобленням. Втім зі слухавки, притуленої до вуха, долинув молодший, легший голос, із тиском сором’язливості в ньому, осередок страху, понад яким пульсувала мембрана, як у горлі жаби.

— Александро, ви всі мене уникаєте.

Це був голос, який Александрі хотілося чути менше всього на світі.

— Але ж, Дженні, ми хочемо дати вам із Деррілом побути удвох. А ще ми чули, ніби у вас тепер є й інші друзі.

— Так, це правда, Дерріл любить ці, як він каже, посиденьки. Але це все не так, як… було в нас.

— Все завжди змінюється, — сказала їй Александра. — Вода тече; пташечка вилуплюється і пробиває шкаралупу. Тож усе гаразд. І в тебе все добре.

— Але ж ні, Лексо. Зі мною щось дуже недобре.

Її голос, перед внутрішнім зором старшої жінки, піднявся до неї, виставивши себе, щоб його почистили, зняли йому зі щік наліт хрипкості.

— А що з тобою не так?

Її власний голос був ніби шматок парусини чи покривало, що, коли його розстеляють на землі, ловить трохи повітря й напинається, як куля, м’яка хвиля пустоти.

— Я постійно втомлююсь, — сказала Дженні, — і не маю апетиту. Підсвідомо мені настільки хочеться їсти, що постійно сниться їжа, але, повернувшись до реальності, я не можу змусити себе їсти. Та й інші речі також трапляються. Серед ночі відчуваю напади болю. Весь час тече з носа. Дуже дивно; Дерріл каже, що я хропу вночі, чого зі мною ніколи в житті не було. А пам’ятаєш ті набряки, які я намагалася

1 ... 77 78 79 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іствікські відьми», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іствікські відьми"