Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

Аліси немає.

В голову вдарила кров, і Лорен відчула запаморочення. В обох напрямках стежка була вільна. Лорен роззирнулася, міркуючи, наскільки Аліса встигла віддалитися. Буш їй нічого не підказав.

Вона обдивилася землю, але браслета не було. Може, загубила його ще в колибі й просто не помітила? Ніде нічого не було, але в повітрі висів дивний гострий запах, а ще було відчуття потривоженого місця. Мабуть, це й не дивно, але видимих ознак їхньої з Алісою бійки вона не бачила. Коли вона розвернулася й побігла назад, ноги в неї трішечки тремтіли.

Неподалік колиби Лорен почула, як інші жінки гукають Алісу. Може, їй слід зробити те саме? Та коли вона розтулила рота, Алісине ім’я застрягло в неї в горлі.

Розділ 33

Лорен втупилася у воду. Вдихнула крізь зціплені зуби, й Фок скористався шансом швидко зробити до неї крок. Вона була наскільки зосереджена на собі, що не помітила.

Фок бачив, що вони обоє тремтять від холоду, й боявся, що задубілі пальці Лорен просто зісковзнуть, навіть якщо вона, як і він, ще не буде готова.

— Я правда не хотіла її вбивати, — майже загубився в гуркоті води голос Лорен.

— Я вам вірю, — озвався Фок. Йому пригадалася їхня перша розмова. Здавалося, це трапилося давним-давно, поночі на стежці. Він досі бачив перед очима її обличчя, приголомшене й невпевнене. «Не просто щось одне полетіло шкереберть, а одразу сотня дрібниць».

А зараз вона здавалася рішучою.

— Але я таки хотіла завдати їй болю.

— Лорен...

— Не за те, як вона вчинила зі мною. В тому я сама винна. Проте я знаю, як Марго вчинила з Ребеккою: підбурила, а потім зацькувала. І може, Марго вистачило клепки все приховати, а Аліса здійняла бучу, щоб уся школа шукала деінде. Але я знаю, що зробила та дівка. Вона така сама, як її клята матінка.

Слова повисли в крижаному тумані. Лорен досі не підводила голови.

— Проте і я багато в чому винна, — тихим голосом зронила вона. — Я — слабачка. За це не можна винуватити ні Алісу, ні Марго. Й Ребекка одного дня це збагне, якщо досі не збагнула. І зненавидить мене.

— Ви все одно їй потрібні. І вона любить вас... — Фок пригадав обличчя власного батька. Його нерозбірливий почерк на картах. «З Аароном». — Навіть якщо не завжди це усвідомлює.

— А що як мені не вдасться нічого виправити?

— Вдасться. Рідні пробачають.

— Не знаю. Не все можна пробачити, — знов опустила погляд Лорен. — Аліса сказала, що я — слабачка.

— Вона помилялася.

— Я теж так думаю, — сказала вона. Її відповідь здивувала Фока. — Я змінилася. Тепер я роблю те, що потрібно.

В атмосфері щось перемінилося, й Фок відчув, як у нього на руках стає дибки волосся. Вони з Лорен перетнули невидиму межу. Вона й не ворушилася начебто, але зненацька опинилася ще ближче до краю. Бічним зором він бачив Кармен, яка дивилася вгору, приготувавшись. Фок прийняв рішення. Це зайшло задалеко.

Ще думка до кінця не оформилася, а він уже почав рухатися. Розставивши руки, зробив два швидкі кроки через слизьке, як лід, каміння. Незграбна від холоду долоня вчепилася в куртку — його власну куртку, стиснувши в жмені тканину.

Лорен подивилася на нього спокійними очима — й одним плавним рухом здвигнула плечима, скидаючи куртку, як зміїну шкіру, і її тендітне тіло склалося навпіл. І раптом Лорен, чиї дії були позначені твердістю й точністю, вислизнула з рук і зникла.

Скеля стояла порожня, немов жінки там ніколи й не було.

День 4. Ранок неділі

На трьох обличчях, які дивилися на неї, Джил бачила віддзеркалення власного страху. В неї самої калатало серце, й чути було прискорене дихання інших. Над головою, у прогалині між дерев, виднівся тьмяно-сірий клаптик неба. Вітер шарпнув гілля, обсипавши людей краплями води. Ніхто й не здригнувся. Ще один порив вітру — і гниле дерево колиби позаду них застогнало й затихло.

— Слід вибиратися, — сказала Джил. — Негайно.

Близнючки ліворуч од неї миттю кивнули, вперше одностайні: їх об’єднала паніка. Брі притискала до себе руку, Бет підтримувала сестру. Очі в них були темні й розширені. Лорен, яка стояла праворуч, переступила з ноги на ногу й після коротесенького вагання теж кивнула. Вдихнула.

— А як же...

— А як же що? — Джил урвався терпець.

— ...А як же Аліса?

Запала моторошна тиша. Чути було тільки порипування й шурхотіння дерев, які спостерігали за тісним гуртом чотирьох жінок.

— Аліса сама винна.

Тиша. Тоді Лорен указала напрямок.

— Північ — туди.

І вони рушили, не озираючись, і дерева ковтнули все, що вони тут покинули.

Розділ 34

Фок викрикнув ім’я Лорен, та було запізно. Він звертався до порожнього повітря. Її вже тут не було.

Ковзаючи на камінні, він підбіг до краю і ще встигнув побачити, як вона каменем падає у воду. Плюскіт, з яким вона вдарилася об поверхню, заглушило ревисько водоспаду. Фок полічив до трьох — занадто швидко, — але вона не виринула. Тоді він стягнув через голову светр і скинув черевики. Хотів набрати побільше повітря, але груди стиснуло, тож він просто зробив крок уперед і стрибнув. Весь короткий політ він чув тільки крик Кармен, який заглушував стугоніння води внизу й свист вітру нагорі.

Фок пірнув у воду ногами вперед.

Його огорнула моторошна порожнеча — він наче повис у вакуумі. Аж раптом у тіло з брутальною силою вчепився холод. Фок чеберяв ногами, борючись із бажанням вдихнути, й нарешті випірнув на поверхню. Груди палали, коли він почав хапати ротом вологе повітря: не встигав він вдихнути, як холодна вода витискала кисень з легенів.

Бризки водоспаду сліпили, кусаючи обличчя й очі. Фок не бачив Лорен. Не бачив нічого. Почув слабенький звук, ледве вловний у гуркоті водоспаду, й розвернувся, витираючи очі. На березі стояла Кармен. Поряд з нею двоє поліціянтів розмотували мотузку. Кармен кричала, на щось указуючи.

Лорен.

Фок миттю зрозумів, що стіна бурхливої води зараз її затягне. Він уже відчував, як течія смикає його за ноги