Читати книгу - "Макбет"

як цей тип, будь-яка новина — погана. «Цікаво, яка доля чекає на цього чоловіка», — подумав Макбет. Понишпоривши у своїх паперах, знайшов сторінку, чернетку якої написав сам і до якої спочатку Леді, а потім — Леннокс додали кілька деталей. Перевів подих. Він відчував цілковиту внутрішню рівновагу. Знав, що ліки діють бездоганно. Знав, що прийняв бездоганно точну дозу.

— Маєте рацію, — відповів Макбет, дивлячись на Кайта через голови журналістів. — Ми дійсно припускаємося помилок.

Макбет почекав, доки у залі не вщух шум і не запанувала тиша — така нестерпна, що стало важко дихати; аж поки ця тиша не почала вимагати звуку. Кинув погляд на свою промову. Мав її оживити, а не просто озвучити написане.

— У демократичних країнах, — почав він, — є правила, згідно з якими підозрюваних потрібно звільняти зі слідчого ізолятора. Ми мусимо цих правил дотримуватись. І ми їх дотримались. — Макбет кивнув, наче ставлячи крапку на цій частині своєї заяви. — Демократичні країни також керуються правилами, згідно з якими поліція має право і мусить заарештовувати підозрюваних, коли з’являються нові докази у справі. І ми цих правил дотримались. — Він знову кивнув головою — ще одна крапка. — У демократичних країнах є правила, відповідно до яких поліція має негайно реагувати, якщо підозрюваний чинить спротив арешту і, як у нашому випадку, стріляє у працівників поліції. І цих правил ми також дотримались. — Звісно, він міг би продовжувати так і далі, але трьох повторів «ми дотрималися правил» було достатньо. Макбет підняв вказівний палець. — Оце і все, що ми зробили. Дехто вже встиг охарактеризувати наші дії як героїчні. Дехто назвав їх найбільш ефективною і бажаною операцією в історії нашого стражденного міста. А дехто вважає їх поворотним пунктом у боротьбі з вуличною злочинністю. — Макбет помітив, що його жести й риторика справили належне враження на слухачів: дехто з них уже кивав головою і підтакував. — Однак як старший комісар поліції вважаю, що ми лише виконуємо роботу, яку маємо виконувати відповідно до роду нашої діяльності. Більшого від нас, як від працівників поліції, вимагати не можна.

Макбет помітив на порожній гальорці Леннокса, який стояв напоготові біля проекційного апарату, звіряючи його промову з рукописною копією.

— Мушу зізнатися, — вів далі Макбет, — що сьогодні мені особливо приємно промовляти слова «співробітник поліції». Вони сповнюють мене гордістю. А тепер, їй-богу, хлопці, відкиньмо на мить формальності! Сьогодні ми здійснили велику зачистку. Відплатили Свено та його вбивцям тою ж монетою. Ми показали, що на них чекає, якщо вони вбиватимуть наших кращих людей…

Світло довкола стало яскравішим, і на екрані позаду нього з’явилося зображення Дункана, а потім — фотографія Банко з Флінсом в уніформі під яблунею в садку за їхнім будинком.

— Але ми справді припускалися помилок. Помилкою було те, що ми не почали цю зачистку раніше! Тоді, коли ще не було пізно, коли над старшим комісаром Дунканом іще не нависла смертельна загроза. Коли ще можна було врятувати Банко, який прослужив цьому місту все своє життя. І його сина, курсанта Флінса, який прагнув робити те саме. — Макбету доводилося глибоко дихати, аби не тремтів голос. — Проте сьогодні ми продемонстрували, що новий день настав. Новий день, коли кримінальники більше не пануватимуть у нашому Місті. Новий день, коли городяни піднялися і сказали: ні. Ні, ми цього не допустимо. І вже настав вечір цього першого з нових днів. І в наступні дні ми продовжимо очищати вулиці нашого міста, бо велика зачистка, яка почалася сьогодні, ще не завершена.

Коли Макбет закінчив промову і подякував, він твердо стояв на ногах. Стояв посеред бурі аплодисментів, яка піднялася в залі, коли люди, заскреготівши стільцями, підвелися і влаштували тривалу овацію. Макбет ледь сльозу не зронив, побачивши, як щиро цинічні журналісти сприйняли його фальшивку. А коли Кайт теж піднявся й зааплодував, хоч і з меншим ентузіазмом, ніж решта, Макбет подумав, чи не через те цей тип аплодує, що не хоче виділятися на загальному тлі? Бо побачив, що Макбет наразі завоював любов. Завоював вплив і владу. Кайт уже встиг почути й побачити, що новий старший комісар був чоловіком, який не боїться своєю владою користуватись.

Розгонистою ходою Макбет крокував коридором, вийшовши з круглого залу.

«Влада». Він і досі відчував її у своїх венах, відчував ту гармонію, яку вона йому забезпечувала. Не таку ідеальну, як деякий час тому — бо неспокій і тривога вже ось-ось мали повернутися — але наразі препарату не бракувало.

Сьогодні ввечері він просто насолоджуватиметься. Насолоджуватиметься харчами та напоями, насолоджуватиметься Леді, насолоджуватиметься картиною міста, насолоджуватиметься всім, що тепер належало йому.

— Чудова промова, сер, — похвалив Сейтон, ні на крок не відстаючи від Макбета.

Підбіг Леннокс.

— Фантастично, Макбете! — вигукнув він, захекавшись. — Тут журналісти зі столиці приїхали, хочуть тебе бачити. Хочуть взяти у тебе інтерв’ю і…

— Дякую, але ні, — відповів Макбет, не вповільнюючи ходи. — Жодних інтерв’ю, жодних лаврових вінків, доки не досягнемо мети. Є якісь новини про Даффа?

— Його авто знайшли в місті, біля «Обеліску». За дорогами, що ведуть з міста, аеропортом, пасажирськими човнами почали спостерігати через півгодини після того, як ми помітили його авто на дорозі з Файфа до міста. Тому припускаємо, що він і досі тут. Ми перевірили будинок Банко й будинок батьків його дружини — там його немає. Але в таку погоду людина потребує вночі даху над головою, тому ми перевіримо кожен готель, кожен пансіон і кожен бордель, прочешемо все це густим гребінцем. Усі, абсолютно всі будуть цієї ночі шукати Даффа.

— Шукати — це добре, а спіймати — ще краще.

— Ми неодмінно спіймаємо його. Це лише питання часу.

— Добре. Можеш залишити нас на хвилю наодинці?

— Гаразд. — Леннокс зупинився і швидко опинився далеко позаду.

— Вас щось хвилює, Сейтоне? Рана болить?

— Та ні, сер, — відповів Сейтон, виймаючи руку з перев’язі.

— Не болить? Але ж сержант поцілив вам у плече — і не болить?

— На мені все швидко загоюється, як на собаці, — пояснив Сейтон. — Це у мене спадкове.

— Та невже?

— Це ви про те, що на мені рани швидко загоюються?

— Ні, про те, що це спадкове. Отже, тоді вас гризе щось інше.

— Дві речі.

— Розповідайте.

— По-перше, оте немовля, яке ми знайшли в клубі та забрали із собою після стрілянини.

— Ну?

— Я навіть не знаю, що з ним робити. Воно замкнене у мене в кабінеті.

— Я займуся ним сам, — відповів Макбет. — А друге?

— Ангус, сер.

— А що з ним сталося?

— Він відмовився виконувати накази у Файфі. Відмовився