Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Іван Никифорович понюхав табаки.

— Воля ваша, Іване Никифоровичу, я не знаю, що вам перешкоджає?

— Чого я піду? — промовив нарешті Іван Никифорович, — там буде розбійник! — Так він звичайно взивав Івана Івановича. Боже правий! А чи давно ж то…

— Їй-богу, не буде! от вам хрест святий, не буде! Щоб мене на самім цім місці громом убило! — одказав Антон Прокопович, що ладен був божитись по десять раз на годину. — Та ходімте-бо, Іване Никифоровичу!

— Та ви брешете, Антоне Прокоповичу, він там?

— Їй-богу, їй-богу, нема! Щоб я з цього місця не встав, коли він там! Та й самі зміркуйте, з якої речі мав би я брехати! Щоб мені руки й ноги поодсихали!.. Що, й тепер не вірите? Щоб я пропав отут перед вами! щоб батько мій і мати, та й сам я не побачив Царства Небесного! Ще не вірите?

Іван Никифорович, почувши такі запевнення, зовсім заспокоївся і звелів своєму камердинерові в незмірному сюртуку принести шаровари та китайковий козакин.

Я гадаю, що описувати докладно, як саме Іван Никифорович надівав шаровари, як намотали йому галстук і надягли на нього нарешті козакин, що під лівим рукавом лопнув, зовсім непотрібно. Досить сказати, що він увесь той час поводився, як то й личить, спокійно і не обізвався й словом на закидання Антона Прокоповича — проміняти що-небудь на турецький його кисет.

А тим часом громада нетерпляче чекала рішучої хвилини, коли з’явиться Іван Никифорович і сповниться нарешті загальне бажання, щоб ці достойні люди помирились між собою; багато хто був майже переконаний, що не прийде Іван Никифорович. Городничий навіть закладався з сліпооким Іваном Івановичем, що не прийде, та не зійшлися тільки через те, що сліпоокий Іван Іванович вимагав, щоб той поставив у заклад підстрелену свою ногу, а він незряче око, з чого городничий вельми образився, а компанія нишком сміялася. Ніхто ще не сідав за стіл, хоч давно вже настала друга година, час, коли в Миргороді, навіть у парадних випадках, давно вже обідають.

Скоро тільки Антон Прокопович стояв у дверях, як у ту ж мить усі його обступили. Антон Прокопович на всі запитання крикнув одно тільки рішуче слово: «Не прийде»; ледве він це вимовив, і вже мали, мов град, посипатися на його голову докори, лайка, а може, й щиглі за невдало виконане посольство, як раптом двері розчинилися і — ввійшов Іван Никифорович.

Коли б з’явився сам сатана чи мрець, то й то не так би з того зчудувалося все товариство, як зчудував його, ввійшовши несподівано, Іван Никифорович. А Антон Прокопович аж заходився зо сміху, вхопившися за боки та радіючи, що так пожартував з усієї компанії.

Так чи сяк, а тільки ніхто не міг повірити, щоб Іван Никифорович за такий короткий час зміг одягнутись так, як личить дворянинові. Івана Івановича на той час не було; він саме чогось вийшов. Опам’ятавшися з того дива, вся громада зацікавилася здоров’ям Івана Никифоровича та виявила радість, що він роздався впоперек. Іван Никифорович цілувався з кожним і казав: «Спасибі за ласку».

Тим часом пахощі від борщу пронеслися по кімнаті і залоскотали приємно в ніздрях у зголоднілих гостей. Усі посунули до їдальні. Цілий ключ дам, балакучих і мовчазних, худих і товстих, рушив уперед, і довгий стіл зарябів усіма кольорами. Не буду описувати наїдків, поданих до столу! Не згадаю й словом про мнишки в сметані, ні про утрібку[154], подану до борщу, ні про індичку з родзинками та сливами, ні про ту страву, що дуже скидалася на чоботи, намочені в квасі, ні про соус, лебедину пісню старовинного кухаря, соус, який подавався увесь охоплений полум’ям з вина, вельми тішачи і разом лякаючи дам. Не казатиму про ті страви, бо мені далеко більше до вподоби їсти їх, аніж розбалакувати про них.

Івану Івановичу дуже до смаку припала риба з хріном. Він якнайпильніше взявся до цієї корисної та поживної роботи. Вибираючи тонюсінькі риб’ячі кісточки, він клав їх на тарілку і якось ненавмисне глянув просто себе: Боже, що за дивина! Проти нього сидів Іван Никифорович.

Тоді ж таки саме глянув і Іван Никифорович!.. Ні!.. не можу!.. Дайте мені інше перо! Перо моє мляве, мертве, з тонким розщепом для цієї картини! Вражені та зчудовані обличчя їхні немовби скам’яніли. Кожен з них побачив лице здавна знайоме, до якого, здавалося б, мимохіть ладен підійти, як до приятеля нежданого, і подати ріжка, промовивши: «Призволяйтесь», або: «Чи не насмілюся просити ласки»; і разом з тим те саме лице було страшне, як лихе віщування! Піт котився градом з Івана Івановича та Івана Никифоровича. Усі, скільки було людей за столом, поніміли, побачивши те видовище і очей не одводячи від колишніх приятелів. Дами, що досі розважалися досить цікавою розмовою про те, як саме роблять каплунів[155], раптом замовкли. Все стихло! Це була картина, гідна пензля великого художника!

Нарешті Іван Іванович добув кишенькову хусточку і почав сякатися; а Іван Никифорович оглянувся навколо себе і спинився очима на відчинених дверях. Городничий зараз помітив той рух і наказав зачинити двері щонайщільніше. Тоді обидва приятелі взялися їсти і вже жодного разу не глянули один на одного.

Скоро кінчився обід, обидва колишні приятелі посхоплювалися з місць і почали шукати шапок, щоб утекти. Тоді городничий моргнув, і Іван Іванович, не той Іван Іванович, а другий, одноокий, став за спиною в Івана Никифоровича, а городничий зайшов за спину Івана Івановича, і почали обидва підштовхувати їх ззаду, щоб звести докупи і не пускати до того часу, поки не поручкаються. Іван Іванович, одноокий, підштовхнув Івана Никифоровича, хоч трохи й навскоси, одначе досить ще влучно, на те місце, де стояв Іван Іванович; але городничий учинив дирекцію занадто вбік, бо ніяк не міг дати лад свавільній піхоті своїй, що цього разу не слухала жодної команди, і, як на зло, забирала надзвичайно далеко