Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

Захар не бачив цієї миті, тому що він лежав, заткнувшись головою в пісок, і молився Всемогутньому Богу почекати, перш ніж забрати його з цієї юдолі сліз. Але інші щось бачили, тому після битви розповіли йому.

Як досвідчений солдат, великий велетень напевно знав, що не зможе збити броньований вертоліт звичайними кулями калібру 7,62 для гвинтівки. Однак кожна бойова машина має свої слабкі або більш чутливі місця. "Алігатор" не був винятком. Поляк, з чудовим спокоєм (а нелегко залишатися спокійним, коли на тебе летить одинадцятитонний монстр, навантажений зброєю; Захар пам’ятав подібну ситуацію в Дебальцевому: після бою йому довелося купувати нові штани, тому що старі були непридатними до використання) спочатку послав дві кулі в оптико-електронну головку, підвішену під сплощеною носовою частиною, а потім переключився на паливний бак, підвішений під правим пілоном. Одна з куль, можливо, навіть більше ніж одна, влучила. Хоча видимих ​​пошкоджень вона не завдала, але дезорієнтувала екіпаж, на що, ймовірно, і розраховував стрілок. Ось і все. Пілот, явно молодий і недосвідчений, різко штовхнув літальний апарат саме тоді, коли оператор озброєння натиснув на спусковий гачок, щоб випустити дюжину некерованих ракет по гаубиці Захара. Черга пішла боком. Від вибухів загинуло двоє бійців, ще кілька були поранені, в тому числі польський снайпер, але решта вціліли, включно з гарматою Захара (двигун гаубиці, як не дивно, заскочив саме в цей момент). "Алігатор" дав газу, швидко набрав висоту та почав ще одну петлю, щоб повторити атаку. А потім його наздогнала зенітна "Голка", випущена з однієї з позицій захисників Гостомеля. Вона влучила прямо в корпус, трохи нижче двигуна, і розірвала його на частини. Вертоліт, крутячись навколо своєї осі і димлячи, впав і з тріском вибухнув на достатній відстані від міського парку.

Це був один із останніх акордів сутички. Викликана на допомогу піхота здійснила контратаку з боку аеродрому. Охоплені двома пожежами десантники ліквідовувалися один за одним. Боротьба затихла з тією ж жорстокістю, з якою почалася.

Тож Захар стояв, дивився, як хлопці кладуть ще непритомного стрільця в санітарну машину, і думав, що йому ще пощастило, бо Бог вислухав його благання, поставив на його шляху велетня з далекої Польщі, і не тільки дозволив йому вижити, але й дозволив йому повернутися до родини, тому що поранення виявилося надто дріб’язковим, щоб загрожувати життю, але водночас надто серйозним, щоб Захар міг продовжувати службу. Що буде далі – невідомо. Наприклад, поїде в Польщу і залишиться з дівчатами, або повернеться в Україну і почне вчити інших. Він знав, що може бути корисним. І кожен досвідчений солдат на вагу золота, чим далі у війну, тим більше.

Один із медиків грюкнув дверима й стукнув по жерстяній будці. Машина, випустивши хмару вихлопних газів, поїхала в бік Києва, залишивши позаду нерухому прощальну комісію у складі сержанта артилерії Захара Матвійчука, чоловіка Уляни й батька двох гарних дівчат, який якось інстинктивно залишився на місці.

ФАЗА 4

26 лютого 2022 року

Нарешті Кшептовський прийшов до повної свідомості, хоча це зайняло майже весь ранок. Поступово він помічав речі, спочатку лише в своєму найближчому оточенні. Він лежав на дуже зручному ліжку, навколо пищало обладнання, а медсестра заглядала час від часу, щоб виконати подальші фрагменти процедурної містерії, яка мала відновити його здоров’я. Хоча й не до функціональності – ведучий лікар радів, що пацієнт нарешті прокинувся, але ухилився від відповіді на питання, чи буде поранений ходити самостійно. Він лише зазначив, що стегно роздроблене, буде кілька операцій, а потім пацієнт пройде реабілітацію, і треба бути оптимістом.

Горець був здивований тим, як мало йому залежало на цьому.

Поступово він пригадував більше. Бій. Задоволення від убивства. Гаубиця, що стоїть сама, і її командир із смертоносною відвагою захищає виведену з ладу гармату. Вертолітна атака. Потім темрява. Він прийшов до тями в українській швидкій. Подорож була довгою, але принаймні він не відчував болю, оскільки був нашпигований хімікатами. Тоді, вже в Києві, машина зупинялася на численних блокпостах і водій пояснював, кого везе і куди їде. Був інтенсивний рух, тисячі машин намагалися виїхати на шосе, яке веде на захід. Затори постійно зупиняли швидку, і навіть сирена не допомагала. На одній зупинці медик усередині відкрив задні двері, щоб впустити хоч трошки повітря. У нього були свої причини, четверо поранених, у тому числі Кшептовський, пахли не дуже вишукано.

І тут горець із Закопане побачив ту жінку.

Вона стояла навпроти нього, на відстані не більше десяти метрів. На ній було те саме пальто, що й раніше. Поліцейський тримав ту саму капронову сумку, яку жінка зазвичай носила на плечі, і обшукував її. Ще один поліцейський мав напоготові "калаш".

Станіслав смикнувся, його тіло відреагувало хвилею болю, що пробила фармакологічний щит. Він не дуже пам’ятав, як йому вдалося змусити медика вийти й запитати поліцейських, хто ця жінка і чому вони її затримали. Мабуть, він був переконливим, тому що чоловік довго дивився на нього, потім пішов, трохи поговорив, а потім повернувся з дуже неясним виразом обличчя, якого Кшептовський уже не бачив, бо раніше втратив свідомість.

З роздумів його вивело дотик чиєїсь руки. Толяк. Кшептовський був настільки задуманий, що не помітив, як той увійшов до палати.

- Привіт, – пробурмотів прибулий, влаштовуючись у кріслі. - Ти гарно виглядаєш.

Закопанець скривився.

- Пиздиш, – прошепотів він. - Але дякую.

- Серйозно. Для того, хто зіштовхнувся з "Алігатором", ти виглядаєш квітнучо.

- Диявола чорти не беруть.

- Спочатку чудова новина, – сказав гість, посміхаючись. – Кіка жива. Вона перенесла операцію і перебуває в медикаментозній комі, але її стан оцінюється як стабільний.

Слова дійшли до Кшептовського із запізненням. Жива? Всупереч усьому? Полегшення було майже фізичним відчуттям. Він не міг передати своєї радості, можливо, ця здатність зникла назавжди зі смертю Ядвіги, але він був насправді щасливий. Це була найкраща новина з незапам'ятних часів.

- Я був таким дурнем, що покинув її.

- Українці вважають інакше. – Толяк усміхнувся ще ширше. Він був у частому для нього гарному настрої. – Вони так наполягали, що нарешті дізналися про вас подробиці. Подзвонили в Закопане і якось дібралися до мене. Командир 4-ї бригади Нацгвардії особисто передав тобі подяку.

Кшептовський, якби міг, знизав би плечима. Він не вбивав за українців. Він зробив це заради Кіки, заради