Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

– Так, а є й інший різновид людей, які не можуть просити і страждають мовчки. Мені дещо відомо про це, бо я сама належала до цього прошарку, поки ти не зробив мене принцесою, як король – жебрачку в казці. Цілеспрямованим дівчатам доводиться нелегко, Лорі, й часто вони мають дивитися, як йде юність, здоров’я та дорогоцінні можливості – тільки через те, що не знайшлося нікого, щоб трохи допомогти у потрібну хвилину. Люди були дуже добрі до мене. І щоразу, коли я бачу дівчат, які самі пробивають собі дорогу, як це робили ми, мені хочеться простягнути руку й допомогти так, як допомагали мені.

– І ти допоможеш їм, як добрий янгол. Та ти справді янгол! – вигукнув Лорі, вирішивши в запалі філантропічного завзяття заснувати й забезпечити постійним доходом установу для надання допомоги молодим жінкам із художніми обдаруваннями. – Багаті люди не мають права сісти й насолоджуватися життям або збирати гроші, щоб потім хтось пускав їх на вітер. Набагато розумніше витрачати їх мудро, поки ти живий, і радіти, що робиш щасливими ближніх, ніж залишати комусь у спадок. Ми самі житимемо добре й додатково радіти з того, що можемо щедро ділитися з іншими. Ти згодна бути маленькою Доркас[90], що ходить всюди, роздаючи із великого кошика дари комфорту та водночас наповнюючи його добрими справами?

– Згодна всією душею, якщо ти будеш мужнім святим Мартіном[91], що скаче по світу на своєму коні й зупиняється, щоб поділитися плащем із жебраком.

– Домовилися. Я певен, ми переможемо!

І вони потиснули одне одному руки й, задоволені, продовжили ходити по вітальні, відчуваючи, що в їхньому красивому будинку стало ще затишніше тому, що вони сподіваються зробити щасливими інші будинки, знаючи, що підуть впевненіше своїм усипаним квітами шляхом, якщо зроблять рівніше вибоїсту дорогу для інших, і відчуваючи, що їхні серця ще тісніше пов’язані любов’ю, яка не забуває про тих, хто менш щасливий, ніж вони.

Розділ двадцять другий

Дейзі та Демі

Ми не можемо, втім, бути певні, що виконали свій обов’язок – як скромного історика сімейства Марч, якщо не присвятимо хоча б один розділ двом найулюбленішим і важливим його членам.

Дейзі та Демі вступили в той вік, коли людина починає нести відповідальність за свої вчинки, бо в наш стрімкий час діти в три або чотири роки пред’являють свої права й навіть домагаються їх здійснення, а це куди більше, ніж часом вдається зробити багатьом із тих, хто набагато старший за них. Якщо були на світі близнюки, яким загрожувало бути остаточно зіпсованими загальним обожнюванням, то це були молодші Бруки.

Зрозуміло, що йдеться про найчудовіших дітей в усьому світі, якщо згадаємо, що вони зробили перші кроки у вісім місяців, непогано розмовляти – в дванадцять, а в два роки вже сиділи за столом і поводилися досить благопристойно, зачаровуючи цим мимовільних глядачів.

У три роки Дейзі зажадала «гольку» і, зробивши всього чотири стібки, пошила мішечок. Вона також зайнялася веденням лялькового домашнього господарства, розташованого у шафі, та вправлялася із крихітною кухонною плитою з такою майстерністю, що на очі у Ханни наверталися сльози гордості.

Демі вчив літери зі своїм дідусем, який винайшов новий спосіб навчання, коли літери зображувалися за допомогою рук і ніг, що забезпечувало тренування одночасно і розуму, й тіла. У хлопчика рано проявився талант механіка – до захоплення його батька і до жалю його матері, бо він намагався відтворити кожну машину, яку бачив.

У дитячій весь час був цілковитий безлад. Тут був «шиттємобіль» – таємнича конструкція зі шнурів, стільців, зажимів для білизни й котушок, де колеса повинні були «крутитися й крутитися», а також кошик, підвішений на мотузках на спинку стільця, в якому він намагався піднімати, як на вантажопідйомнику, свою занадто довірливу сестру. А та з безмежною жіночою відданістю дозволяла ставити собі шишки й синяки, поки їй не приходили на допомогу, а юний винахідник у таких випадках роздратовано казав:

– Ну, мама, це мій лелеватор, а я намагаюся її підняти.

Хоча близнюки були зовсім несхожі за характером, вони чудово ладнали одне з одним і рідко сварилися більше трьох разів на день. Зрозуміло, Демі тиранив Дейзі й хоробро захищав її від будь-якого іншого агресора, тимчасом як Дейзі добровільно здалася в рабство і обожнювала брата, як єдину досконалу істоту в світі.

Рожевощока, пухленька, весела – всі ці слова пасують до малої Дейзі, яка знаходила шлях до серця кожного гостя. Вона цілком може називатися однією з тих чарівних крихіток, які, здається, створені для того, щоб їх цілувати й пестити, обожнювали та вбирали у святкові шати, немов маленьких богинь, і виставляли для загального захоплення на всіх урочистих подіях.

Її маленькі чесноти були настільки чарівними, що вона здавалася б янголом, аби не деякі дрібні витівки. У світі Дейзі завжди була хороша погода. Щоранку, піднімаючись у нічній сорочці на сидіння біля вікна, дівчинка повідомляла, неважливо, йшов дощ або світило сонце: «О, хороший день, хороший день!». Кожен був для неї другом, і вона дарувала незнайомим їй людям поцілунки так довірливо, що навіть закоренілий холостяк зм’якшувався, а ті, хто любив дітей, ставали її вірними шанувальниками.

– Я люблю всіх, – сказала вона одного разу, розкриваючи обійми із ложкою в одній руці і чашкою – в другій, немов бажаючи обійняти й нагодувати весь світ.

Мірою того, як вона підростала, її мати почала відчувати, що «голуб’ятню» благословить присутність душі настільки ж безтурботної та люблячої, як та, що допомагала зробити старий будинок рідним вогнищем, і молитися, щоб її не торкнулося горе, подібне до того, яке нещодавно змусило їх зрозуміти, як довго вони приймали у себе янгола, самі про те не відаючи. Дідусь часто називав її «Бет», а бабуся стежила за нею із невтомною відданістю, немов намагаючись загладити якусь помилку минулого, яку не бачив ніхто, крім неї самої.

Демі, як справжній янкі, мав дуже допитливий характер, бажав знати все й часто завдавав чимало занепокоєння, бо не міг отримати задовільних відповідей на своє вічне «Чому?». Він мав також і філософські схильності, на превелике захоплення його дідуся, що зазвичай любив вести з онуком сократівські бесіди, під час яких не по літах мудрий учень іноді ставив у глухий кут свого вчителя, до неприхованого задоволення всіх жінок у сім’ї.

– Що змушує мої ноги ходити, дідусю? – запитував юний філософ, оглядаючи із задумливим виглядом ці жваві частини свого тіла, коли одного вечора відпочивав після веселої метушні з укладанням в ліжко.

– Твоя маленька душа, Демі, – відповідав мудрець,