Читати книгу - "Заміж за Темного, Ешлі Голд, Ксенія Мур "

11.5

Раптовий вибух відчаю змусив мене зігнутися від болю, і я розплакалася, втрачаючи останні залишки самоконтролю. Сиділа на землі, охопивши плечі руками, розгойдувалася вперед-назад і ридма ридала, час від часу розмазуючи по мокрому обличчю потьоки сліз. В голові виник образ Клода – усміхнений, з хитро примруженими очима, у яких сполохують бісика після чергового хтивого жарту. Та хай би він у десятеро більше жартував і підшпинював мене, лишень би був живий і не упоєний якоюсь гидотою! Від усвідомлення, що я не виправдала сподівання ні Богів, ні віщунки, ні, в першу чергу, свої власні, хотілося вити вголос і гризти землю зубами. Я відчувала, що моя душа болить, як ніколи раніше, але я знала, що мушу знайти силу і продовжити біг. Не можна здаватися, поки є хоч найменша крапля надії.

Я важко підвелася і відразу ж заціпеніла від жаху. З самої гущавини лісу до мене хтось чи щось наближалося: тріщали сухі гілки, голосно шелестіло листя і навіть по землі відлунювало якесь гупання. От і докричалася, дурна курка. Я аж дихати перестала. Коли ж нарешті побачила хто вибіг з кущів, то видихнула одночасно полегшено і здивовано.

-  Тагрез?! Як… як ви тут? – нескладно прошепотіла, все ще не вірячи власним очам.

-  Від духів лісу важко сховатися, - лагідно усміхнувся кентавр і, пояснив, помітивши мій розгублений погляд, - мені сказала дріада, що ви потребуєте допомоги. Дякувати Богам, що я був неподалік. Сідайте на мене – мої ноги набагато швидші, ніж ваші.   

Відчуваючи неповторну легкість в душі, мої очі знову наповнились сльозами, але цього разу це були сльози радості та вдячності. Без вагання, я прийняла запропоновану допомогу і вмостилась на широку, міцну спину кентавра. Він помчав через ліс, швидко і впевнено, наче вітер, вправно оминаючи дерева та перестрибуючи через численні перешкоди. Відразу зрозуміло, що ліс, це його дім - навіть при такій швидкості, він ніколи не помилявся, завжди обираючи найкращий шлях.

-  Дякую, Тагрезе! Ви навіть не уявляєте, наскільки я вам вдячна. Ви просто врятували мене!

Я тепло обійняла кентавра біля воріт замку і притьма помчала до дверей. Сонце вже майже торкнулося обрію. У ту хвилину, коли я переступила поріг ще одна намистинка зникла – лишилася тільки одна, остання. Це означало, що часу у мене не більше ніж пів години.
Бігти до себе в кімнату я не ризикнула – зіткнутися зараз з Клодом було б дуже не доречно. Спочатку потрібно процідити зілля і додати його у якийсь напій, а потім вже розшукувати чоловіка. Тому я кинулася на кухню, сподіваючись, що застану там Ризу. Та вона вже сама вибігла мені назустріч:

-  Реє! Нарешті! Я вже боялася, що ви не повернетесь, - вона завмерла, вирячивши на мене очі, неначе волоцюгу побачила. – Демонові роги! На кого ви схожі?! Болотяники і то краще виглядають! Що з вами трапилося?

Від хвилювання служниця, зазвичай не дуже балакуча, випалила відразу цілу тираду. 

-  Потім, все потім. Сонце скоро сяде. Потрібно встигнути дати це Володарю.

Я показала їй флакончик, у якому плавали квіти. Зілля більше не сяяло, а стало знову схоже на звичайну воду. Лишалося тільки сподіватися, що це означає, що воно вже готове до вживання.

-  Але ви не можете показатися йому на очі в такому вигляді! Володар зараз у своєму кабінеті, тож ми встигнемо непомічені проскочити у вашу кімнату. Хутко! – вона схопила мене за руку і потягла за собою. 

Та яка різниця, як я виглядаю! Хіба це варте уваги, коли на кону стоїть життя? Та сперечатися теж часу не було. І тільки зайшовши в кімнату і поглянувши на себе в дзеркало, я зрозуміла про що говорила жінка.

Ой, леле! Невже оце страхопудало, яке витріщалося на мене з відображення і справді я? Заповстане, скуйовджене волосся, замурзане обличчя з розмазаними слідами від сліз, подертий місцями одяг, подряпані руки і шалений погляд, немов у божевільної. Красуня, та й годі! Не знаю, чи Клод у такому стані помітив би це, але міг з легкістю мене взагалі не впізнати. А щоб пити щось з рук такого непорозуміння, то потрібно бути зовсім несповна розуму.

-  А що ви забули у кімнаті реї? Замислили щось поцупити? – почувся позаду грізний голос Орлани.

Я повернулася до бабці, а вона аж відсахнулася, наче окрім себе, ще одного привида розгледіла. Її напівпрозоре обличчя зблідло, навіть по міркам безтілесних сутностей.

-  Дівчинко моя! Що за вигляд? Чи ти з глузду з’їхала від горя?

-  Від якого ще горя? – запитала, не дуже зважаючи а бабцю і продовжуючи поспіхом стягувати з себе одяг.

-  Та я подумала… він… він весь день бурмоче про якусь Сандру. Яка вона гарна та як вона йому потрібна. От я й вирішила, що він тебе кинув, - неохоче пояснила Орлана.
Сандра! Та щоб їй пусто було! Ніяк не коментуючи слова бабці, побігла вмиватися – приймати ванну звісно не було часу. Риза вже стояла напоготові з сукнею. Вибирала вона її точно по принципу: аби вдягти можна було швидко Розумничка!

Нашвидкуруч розчесала волосся і вже за декілька хвилин бігла вниз, щоб процідити зілля, на ходу віддаючи Ризі розпорядження:

-  Наготуй два келихи вина, яке п’є Володар.

Нарешті все готове! Залишилося тільки якось вмовити Клода випити це. Не силою ж мені у нього заливати це пійло! Хоча… Якби у мене вистачило на таке сили, то я б навіть не вагалася. 
Сонце уже занурилося наполовину за обрій.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно