Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Наступного тижня Ярослав Іванович повідомляє нам, що ситуація з Сотником вирішена і можна нарешті видихнути. Мені так і хочеться зробити, проте якесь шосте чуття постійно нашіптує, що це ще не кінець. Ну не вміє Давид гідно здаватися. Проте він мовчить і я намагаюся заглушити це неприємне відчуття, яке кожного разу при згадці про нього розповзається холодком по спині.

Я переїжджаю до Веремія, бо якось немає сенсу постійно заїжджати за речами на орендовану квартиру. Проте розривати контракт оренди я не поспішаю. Сама не знаю чому. Не можу пояснити навіть собі. Не те щоб я була невпевненою у коханому. Зовсім ні. Але, я якось комфортніше почуваюся, знаючи що у мене є ця квартира. Вона для мене, як подушка безпеки, на випадок, якщо мені захочеться часом побути лише у компанії з собою. 

Сьогоднішній день мало чим відрізняється від інших. Надворі спекотно, благо в офісі працюють кондиціонери. Ми на вечір плануємо романтичну вечерю удвох, тож я цілий день працюю у стані приємного очікування і ледь можу стримувати замріяну посмішку, яка видає мене з головою.

Після обіду раптом лунає короткий стукіт у двері прийомної. 

— Заходьте, — доволі голосно кажу, відриваючи погляд від екрану ноута.

В прийомну заходить мініатюрна жінка з дуже коротким платиновим каре. Вона у віці, проте струнка і доглянута. Поруч з ногами стоїть валіза на коліщатках. Я здивовано кліпаю.

— Доброго дня! Чим можу допомогти? — уточняю із нотками цікавості в голосі.

— Доброго дня! — жінка говорить із добре відчутним іноземним акцентом, — Я до Веремія Юрієвича. На охороні мені повідомили, що він у себе.

Це інтригує. У Веремія зараз немає записів, а охорона пропустила її без попередження. То хто ж вона?

— Так, він є. Зараз повідомлю про ваш прихід. Як вас відрекомендувати?

— О, не потрібно повідомляти. Хочу зробити йому сюрприз, — на цих словах жінка задоволено посміхається і продовжує, пояснюючи, — Мене звати Анна Семенівна — я мати Веремія.

У мене аж подих перехоплює від такої новини. Хіба ж вона не у штатах зараз має бути?

Лише і можу, що вимовити здивоване «Оо», тоді оговтуюсь. Що ж це я. Це його мати, потрібно ввічливішою бути.

— Так, це справді буде сюрприз, — починаю метушитись, — Звісно. Проходьте, будь ласка. Можете залишити вашу валізу тут у прийомній.

Я піднімаюсь. І на ходу протягую руку, розтягуючи губи у максимально доброзичливу посмішку, щоб приховати своє зніяковіння.

— Мене Злата звати. Веремій розповідав про вас, рада з вами познайомитись, — кажу радісно, а жінка на мить гальмує. Одна брова здивовано сіпається вгору, а очі якось недобре примружуються, та руку потискає. Ледь стримуюсь, так раптом хочеться висмикнути різко долоню з її руки. Чого вона дивується? Що я роблю не так?

Розвертаюсь до дверей та натискаю на клямку. На долоні ще відчуваю неприємний дотик її холодних пальців. Відмахуюсь від цього відчуття. Все ще посміхаюсь. 

— Веремію, тут до тебе бажані гості.., — не встигаю договорити, як ця пані доволі безцеремонно відсовує мене в сторону і з радісним криком швидко заходить в кабінет.

— Веремію, синку. Як же я сумувала, — жінка розкидає руки в сторони, готуючись прийняти в свої обійми дорогу дитину.

Вигляд у Бриля настільки спантеличений, що я ледь втримуюсь, щоб істерично не пирснути зі сміху. Чи це так на мене діє його матір? Адже мені здається, що я не надто сподобалася пані Анні. Мабуть. Чомусь.

— Мамо, ого. Що ти тут робиш? — він швидко оговтується, проте мов би натягує звичний захисний панцир. А оце дивно. Навіть від матері приховує почуття?

Він не вдавався в деталі про стосунки з матір’ю і братом. Дав тільки зрозуміти, що вони спілкуються, проте не так все в шоколаді, як би хотілося.

— Не чую радості у твоєму голосі, дорогенький, — невдоволено прицокує язиком Анна Семенівна.

— Що ти! Звісно, я радий. Ми ж стільки не бачилися. Просто..я міг зустріти тебе в аеропорту. Ти з Алексом?

Він підходить до матері та міцно її обіймає. Тоді відстороняється, поглядом окидує кабінет, наче Алекс має ось зайти у двері.

— Ні, сонце. Твій брат залишився в штатах. Але не хвилюйся — на весілля він обов’язково приїде, — заспокійливо усміхається вона.

Западає геть незручна пауза. Веремій лише здивовано піднімає брови.

— Це яке ще весілля? — сталеві нотки у його голосі якось не віщують нічого доброго.

Ловлю себе на думці, що я вся внутрішньо стиснулась від такої заявки і чекаю на її відповідь — наче до удару готуюся.

І він таки відбувається, бо я ледь втримуюсь на ногах від її наступних слів.

— Ну як же, золотце, твоє весілля, — поблажливо наче малій дитині видає його мати.

Мене починає дратувати її манера спілкування з ним. І сама ця жінка теж, до свого сорому розумію я.

— І хто ж тобі так люб’язно повідомив цю щасливу новину, — тихо, вкрадливо питає. А я вже бачу як бушує буря в його очах.

Вона раптом озирається на мене, здивовано дивиться.

— Ви ще тут? — невдоволено каже, — Можете бути вільні.

Цей прямий наказ, її доволі зверхній тон, звучать мов ляпас. Я кліпаю, скидаючи заціпеніння. Починаю повільно задкувати у сторону дверей та зачіпаюсь за жорсткий погляд Веремія, який пригвинчує мене до підлоги. Зупиняюсь і просто не можу поворушитись.

— Злата залишається, — його тон погрозливий і безапеляційний, — То звідки ти кажеш дізналася таку новину?

Впирається важким поглядом матері у вічі. Бачу, що їй не подобається тон розмови, та все ж вона відповідає:

— Ну як же, синку, Ланочка телефонувала. Розповіла, що ви помирилися і готуєтеся до весілля. Я так зраділа, що не стала чекати, а вирішила приїхати раніше, щоб допомогти з підготовкою.

Я бачу як у нього міцно стискається щелепа, жовна ходять ходуном, а у очах вирує стихія. Його обличчя зараз — відверта маска скаженої, дикої, нестримної люті. Та його мати, здається ігнорує, той факт, що хлопчик давно виріс і перетворився у зрілого чоловіка, який звик приймати самостійні рішення. Міцні пальці стискаються і розтискаються у кулаки. Я можу лиш здогадуватися, що він зараз уявляє.