Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

— Ділили кобилу? Здається, цей звичай ви описали в одному зі своїх ранніх оповідань.

— Так, воно має назву «Пізній цвіт». Був такий звичай чи радше заведенція у наших сільських парубків. Час від часу вони «ділили кобилу». Вивішували на клубі оголошення, що здохла така-то кобила і вони поділили її між дівчатами. Тій дали гарні брови, тій очі, тій серце, ще котрійсь стрункі ноги, чи вуха, чи гриву... Усе це писалося віршами, а суть гри полягала в тому, що кожній дівчині наділялося те, чого їй бракувало — в зовнішності, в характері, звичках тощо. Це була дуже цікава гра з поетично-моральним забарвленням. Кожен такий «поділ кобили» збурював серед односельців чимало цікавості та балачок. Не обходилося без образ, але ж авторство було колективним, винного тут не знайдеш.

— У ваших історичних романах яскраво виписано образ коня, незамінного товариша чи то отамана, чи рядового повстанця. Від нього, коня, залежить дуже багато, особливо в бою. Запам’яталися Мудей Чорного Ворона, Нарцис отаманші Марусі, Тася Вовкулаки... Звідки у вас цей сентимент до коней, відчуття їхніх натур?

— Я їх любив змалечку, часто бігав на колгоспну конюшню подивитися на коней, погладити. Були це переважно вироблені худющі шкапини зі сльозавими очима. Пам’ятаю, як їх звали. Буян, Вовчок, Бася, Каштан... Але в окремому стійлі стояв дуже красивий вороний кінь на ім’я Сигнал. Довгоногий, гривастий, шкіра аж сяяла на ньому. Цей кінь був дикий, необ’їжджений, його не запрягали у воза, ніхто не їздив на ньому верхи, тому Сигнал був, як то кажуть, конем-змієм. Та ось у нашому селі з’явився цікавий чоловік Микола Ясменко із сусідньої Дібрівки, він одружився з моєю хрещеною мамою Люсею і став колгоспним бригадиром. Побачивши Сигнала, загорівся бажанням його приручити. Це йому вдалося. Він пошушукався зі старими дідами, і виявилося, що в декого ще можна було знайти на горищі справжнісіньке кінське сідло. Мабуть, приховане ще з холодноярських часів. Принаймні так мені хочеться думати. Одного разу я побачив, як дядько Микола гордо проїздить селом на вороному красені-змієві. Все, як і годиться, — сідло, стремена, а по обидва боки від очей Сигнала — шори, такі знаєте шкіряні затулки, щоб норовистий кінь не дуже бачив, що робиться довкіл, бо може схарапудитися. «Дя, прокатайте!» — закричав я, і диво — дядько Микола притримав коня, адже був чоловіком моєї хрещеної, а хтось із перехожих підхопив мене і посадив попереду вершника. Коли Сигнал пішов учвал, мені перехопило подих і хотілося, щоб усе село бачило, як я галопую. Багато хто бачив, бо потім моя мама сварила дядька Миколу за те, що він, сякий-такий, заледве не вбив дитину. Через багато літ, коли я описуватиму коня отамана Чорного Ворона — Мудея, то бачитиму перед собою Сигнала, на якому я летів аж попід хмари. Воли, коні, солом’яні стріхи, дивовижні людські характери, відьми, скарби... Ось у такому світі я виростав. У світі, який догорів і не повернеться більше ніколи.

— Ви у школі, я так розумію, чотири класи провчилися в рідній Ганжалівці на Лисянщині, а потім ваша родина переїхала до Звенигородки. І ось там ви почали писати вірші, насамперед, як ви казали, під впливом Симоненка. І навіть друкували ті вірші. Чи мріяли вже тоді про майбутнє літературне покликання, чи просто думки, почуття линули на папір, як це в такому віці буває у багатьох?

— Ні, про літературу як основне заняття тоді я не думав. Хоча ще у восьмому класі хотів написати пригодницьку книжку про своїх ровесників. А знаєте, що зупинило? Я побоявся, що не зможу правильно розставити розділові знаки в товстій книжці. Всі оті коми, тире, двокрапки... І коли їхав до Києва вступати в університет, то ще не знав, який факультет оберу. Я непогано знав фізику, хімію, математику і такими підручниками напхав «чамайдан», щоб готуватися до вступних іспитів. А мамин брат, київський дядько Михайло, котрий відкрив мені Симоненка і вже читав мої вірші, сказав, що ні, голубе, тобі треба йти на філологічний. А що це таке, чого там навчають? — спитав я. І дядько пояснив, що якраз там навчають правильно розставляти коми й крапки. Ну, я й пішов...

— Ви одразу після школи вступили на філологічний факультет найкращого українського університету — КДУ ім. Тараса Шевченка. Себто думали, щонайменше, пов’язати своє життя із текстами, словом, із мовою. Ну, звісно, з мовою українською понад усе. А там, де українська мова, там і «український буржуазний націоналізм» завжди близенько ходить. Так комуністи принаймні, думали. У чомусь — небезпідставно, бо де є українська мова, там є й Україна. Це ж були ще Шелеста часи, коли ви в університеті навчалися. Така, ніби як м’яка, українізація тривала аж до приходу Щербицького. Ви, може, брали участь тоді у якихось неформальних гуртках чи, можливо, якісь інші були приховані, такі напівтаємні середовища, принаймні для спілкування щирою українською та про Україну? Бо ж і дисидентський рух був тоді у розпалі аж до «Великого покосу» 13 січня 1972 року. Був такий досвід у ваші студентські роки?

— Ми, українські філологи, всі тоді ходили під пильним оком і «на межі». Ви ж знаєте, нам навіть забороняли ходити до пам’ятника Шевченкові 22 травня, коли вшановували день його перепоховання. А ми ходили, незважаючи на залякування, на суворі попередження декана, викладачів. Пригадую, як виключали з комсомолу, а отже, і з університету мою однокурсницю Фаїну Форкун. Хоча вона була сумлінною талановитою студенткою. Вже тоді надрукувала добірку своїх віршів у престижному журналі «Дніпро» під псевдонімом Оксана Діброва. А попалася на тому, що конспектувала якусь літературну розвідку Івана Кошелівця, забороненого тоді в Радянській Україні. Хтось із сексотів побачив той конспект, доніс. Скликали комсомольські збори, усі стривожені, однокурсники ховають очі одне від одного. Фаїні шиють, звичайно, буржуазний націоналізм. Голосують за виключення, однокурсники розгублено піднімають руки. Недавно я зустрів Фаїну на своєму творчому вечорі, вона питає, чи я пам’ятаю той шабаш. Так, кажу. Дякую тобі, каже Фаїна, що ти тоді проголосував проти мого виключення. Я й сам здивувався. Як воно зійшло з рук? Якоїсь організації ми не мали, але було кілька людей, котрі довіряли одне одному, говорили відверто, передавали з рук у руки самвидав. Курсом старший навчався з нами згодом