read-books.club » Класика » Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

114
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хіба ревуть воли, як ясла повні" автора Мирний. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 77 78 79 ... 111
Перейти на сторінку:
як задубiє голка у недошитiй мереж­цi... Схилила над нею дiвчина важку голову, заколивала­ся... дрiмає.

- Що це ти, Марусю? вже й спиш? - пита її мати. - Ото дi­вка...


Дочка кинеться; розкриває очi; мерщiй за роботу бе­реться. Чи пройшла ряд мережки, чи не пройшла, - гляне: мати й собi захиталася на гребенi... Веретено падає з рук i, вдарившись об землю, розбуджує...


- Пху! що це воно справдi так сон налягає?.. - промовляє здивована мати.


- А з мене, не бiйсь, смiялися! - виправляється дочка.


- Смiялася ж... та, бач, i сама задрiмала.


- Та воно щось i в мене робота з рук валиться, - уверне батько. - Будемо, мабуть, вечеряти та лягатимемо спати.


Це так дома, у себе в господi. А не дай же то, боже, в дорозi! Холод тебе наскрiзь проймає; дрiбний дощ до само­го голого тiла добирається; тре та мне тебе всього, наче трясця... Сумно, темно, спати хочеться, та холодно, мокро, аж кiстки ломить; а тут ще й шлях кальний - конi ледве-ле­две сунуть.


Такий i цiлий день був перед тiєю нiччю. Прокинувся ранок та, не поздоровкавшись з свiтом ясного сонця, закутався в сивий туман, повився густою, як драглi, парою й повис над чорною землею. Незабаром i день на­став - хму­рий, невеселий; а там - i нiч налягла. Люди, мов тiнi, сну­вали в тому туманi, не бачили одно одного на п'ять ступ­нiв; голос не сягав далеко, як пiд ясну годину: а тут же, в тiй парi, й зникав... Важко, сумно, журливо.


А Чiпка, наперекiр свiтовi й людям, якийсь веселий, радий. Знай, насвистує крiзь зуби веселу пiсню, попихкую­чи люльку. Робив вiн у хлiвi корито для свиней. За цi­лий день i в хату не навернувся. Насилу Мотря докли­калась обiдати, як уже вечорiти стало.


- Що це ти сину, так пристав до того корита, що й їсти забув?


- Та день веселий удався, мамо, - одмовив Чiпка, усмiхаюч­ись.


- Ну, вже веселий!.. Душi живої на вулицi не побачиш.


Пообiдав Чiпка та й знову в хлiвець до корита. До само­го смерку робив. Уночi вже увiйшов у хату, упоравшись по хазяйству.


- Я, мамо, не буду вечеряти, - промовив, накинув на пле­че сiрячину i хутко вийшов з хати.


- Куди ти, сину? - питає його навздогiн Мотря.


Та синапоминай як звали!


Мати повечеряла сама собi; лягла спочивати.


Чiпка, вийшовши з двору, повернув прямо в поле. Одi­йшовши, може, з верству од села, стулив пальцi, при­ложив до рота - i завив, як пугач. Далеко-далеко роз­далось нав­кру­ги те журливе пугикання. Нiгде нi одкли­ку, нi од­го­мо­ну, - тiльки собаки завалували на селi.


Чiпка пiшов далi. Одiйшовши з гони, знову завив. Зда­ле­ка щось обiзвалося до його - мов другий пугач, Чiп­ка по­бiг прямо рiллею на голос. Ще раз завив; знову одгукнул­ося йому тим же заводом, тiльки вже ближче. Незабаром заманячили в сивому туманi якiсь темнi тiнi.


- А хто там? - обiзвався чоловiчий голос.


- Пугач! - нарозтяг гукнув Чiпка: Тiнi почали воруши­тись, наближатись, бiльшати. Видно стало людську по­стать. Ще далi Чiпка пiзнав Лушню, Матню й Пацюка. З ни­ми ще було чоловiк п'ять невiдомих.


- Добре здоров'я, панове товариство! - привiтав їх Чiп­ка.


- Здоровi - одказали на його вiтання.


- А що, пани-брати: де сю нiч будемо рибу ловити?


- Де бiльше влову, - одказав хтось.


- Та ще не знаємо. Чiпко, - каже Лушня. - Ось цi радять у Ставище до Гершка; а ти либонь хотiв у Красногорку до пана?


- Та чи до Гершка, то й до Гершка: менi все одно! - од­ка­зав Чiпка.


- А в тебе ж струмент є? - пита його один з незнайо­мих братчикiв.


- Ось у мене струмент! - Чiпка показав кулака. - Поко­ш­тує раз, - удруге не схоче; а як улучу, - не встане...


- Не дуже лишень ударяй на те, козаче, - обiзвався ви­сокий натоптуваний чоловiк.


Чiпцi здалося, що вiн десь цей голос чув, та не згадав де.


- Та ви ще не знаєте його, - каже до товстенького чолов­iка другий, у московськiй одежi. - Як були ми в остан­нiй раз на погуляннi, то вiн не пiзнав мене в темрявi, та як уцi­лив своїм струментом по головi, - то я й очi витрi­щив...


- Ну, нам такого й треба, - одказує товстенький чоло­вiк. - Тiльки знай - у нас така установа: все, що не добув, на рiвнi частi паювати; а як пiймався, - хоч на шибеницю: знать, мов, не знаю, вiдать - не вiдаю!


- Ге!.. - одмовля Чiпка. - А у нас ще й така: коли пі­й­мавсь, то й не животiти тобi... У тюрму влiзь та задави, щоб не видав часом.


- Наш! наш! - загукали кругом, - плещучи в долонi, як чорти.


- Ну, а тепер до роботи... Гайда! - крикнув товстий чолов­iк, рушивши перший. Другi - за ним слiдом.


Пройшли вони ще, може, з гони i наткнулися, в мрявi на двi повозки. Коло коней стояв якийсь незнайомий чо­ловiк.


- Щоб вас чорт побрав! щоб ви вилопались! - лаяв вiн. - Ждав-ждав, уже й спав, нема... як у воду їпадали. Уже мав був додому вертати...


- Не журися! Довго ждали, та добро придбали, - каже йо­му товстенький чоловiк, указуючи на Чiпку, - От, не ви­дав, - одказав незнайомий та, не глянувши на Чiпку, пер­ший скочив на повозку.


За його приводом побралося усе товариство: то на одну, то на другу... Швидко вони покотили полем, - тi­льки кiнськi пiдкови хляпали та калюка на всi боки їзбi­галися од прудкої їзди...


Перед свiтом вертало двi повозки - прямували нав­про­стець до Гудзевого хутора. На них - повно наших ри­балок. Деякi лежали та спали; деякi так хилялися - дрi­мали; а два-поганяло. Доїхали до двору. Товстенький чолов­iк скочив з повозки, пiдiйшов до хати.


- Яв дохо! Явдохо! - гукає пiд вiкно. - Вiдчини! "Це ж мо­скаль!!. - подумав здивований Чiпка. - Я-бо й чую - знайоме щось... Так, бач, чого вiн багатiє та щороку строї­ться?!"


Блиснуло свiтло в щiлину вiконницi; скрипнули дверi; брязнув цеп бiля ворiт; кинулись собаки. Ворота розчини­лися. Повозки пiд'їхали до рундука, стали.


- Ну, тепер у хату, пани молодцi! - каже москаль: - пове­черяємо. А ми с Сидором коней розпряжемо.


- Давай, розпрягем! - одмовив Сидiр по-московськiй i скочив з

1 ... 77 78 79 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"