Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ось що кажуть: «Спочатку
Світ тонув у тьмі кромішній;
Зверха уносивсь канчук,
Внизу гнулись душі грішні.
Грішні душі, просте бидло
Гнуло в праці карк свавільний,
А канчук гуляв свобідно,
Лад піддержував суспільний.
Окрім бидла і канчуків,-
Так говорять злі язики
Кшепшицюльські,- не було ще
Ботокудів і полики.
Навіть край тоді не звався
Ботокудья, так як нині,
Но славетнеє ім’я
Мав - «Глупівської пустині».
І тиша була. Міг кождий
Весело час проживати,
Хто при свисті канчука
Мав охоту танцювати.
Аж настав поганий час,
Дивний гедзень на народи,
Так, що й не уговкать! Ну,
Почалися короводи.
Навіть згадувати страшно,
Що в той гедзень ся робило,-
Якби мож се змить з істор’ї,
Ми би тут дали на мило.
Отоді-то щез канчук,
І порядок щез суспільний,
Закричало, заметалось
Бидло, мов той божевільний.
Отоді-то в край глупівський
Надійшов якийсь оконом
В мандаринському мундирі,
Що звавсь графом Встидіоном.
Справді був се Встидіон,
Крий від нього божа мати! -
Бо таке тут наробив,
Що встид світові сказати!
Він, що присланий тут був
Для легальних, тихих трудів,-
Він з льокаїв, алілуйків
Натворив нам ботокудів.
Ну, та, звісно, Встидіон
Не був бог, то й ті особи,
Що він потворив, не мали
І крихти людської подоби.
Руки в них - лиш ‘д собі горнуть,
Рот кричить лишень, чоло
З міді й юхту - ані мізку,
Ані серця не було».
Так говорять Кшепшицюльські,
Но правдиві ботокуди
Голосно перечать тому,
І кричать, і б’ються в груди:
«Брешете! - говорять сміло.-
Ваша мова вся викренти.
Фальш і злоба, бо ви, прецінь,
Нам ворожі елементи.
Брешете, щоб Встидіон
Не на людськую подобу
Сотворив нас і за те
Гріх тяжкий поніс до гробу.
Не якийсь там Встидіон
Сотворив нас, мов паскудство,
Но сам пан біг сотворив
Нас і наше ботокудство.
І з-поміж усіх народів
На землі лиш ми єдині
Так, як вийшли з рук господніх,-
Так осталися й донині.
Так, донині ми невинні
З серцем, розумом дитини,
Наче вчора духом своїм
Оживив нас бог із глини.
І та глина - ми то чуєм -
В нашій ще лежить істоті,
Вічно нас манить і тягне
В ріднім бабратись болоті.
О, та глина преподобна,
Наша вічна, рідна мати,
Досі нас держить, невинних,
Не дає нам загибати
В омуті наук, теорій,
Поступів, ідей розличних
Позитивних, богопротивних,
Дарві- й соціалістичних!»
III
Чи ще від часів Адама
Ботокуди існували,
Чи аж в сорок осьмім році
Враз сотворені зістали -
Сього не будем рішати,
Та й воно й нелегка справа,-
Но то певно, що аж з тим
Роком почалась їх слава.
На руїнах канчуківства
Стали вни, як «стовп народний»,
На руїнах академ’ї
Збудували «Дім голодний».
Що вперед канчук робив,
Те в свої взяли вни руки;
Замість канчуків фізичних
Завели моральні буки.
Замість давніх рад глупівських
Стала «Ботокудська рада»,
Де означено перш всього,
Що є вірність, що є зрада,
Що є стовп, а що підпора,
Де також в страшній утомі
Сто днів раджено, який би
Герб дать на «Голоднім домі».
Сто днів радять - нич не вийшло!
Вже сто перша днина чеше,
І вни герб такий рішили:
Злотий пес на сонце бреше.
Рік ладили того пса,
Рік несли, а рік ставляли.
«Стій же тут на нашу славу
І бреши!» - вони сказали.
І стоїть той лютий пес
На «Голоднім домі» й досі,
Став на ковбицю ногами
І до сонця морду зносить.
І сидить в «Голоднім домі»
Ботокудська рада й досі,
Против мрій, теорій, мислей,
Сміло голос свій підносить.
Але тихо ясним небом
Сонце радісно пливе,
В ботокудськім тихім краї
Плем’я родиться нове,
Плем’я люте і безбожне,
Що смієсь з усіх героїв,
Зі стовпів тих ботокудських
І з покори їх старої.
Але чорт їм, тим новим!
Не вони нас тут обходять,
А ті радні ботокудські,
Що великі діла плодять.
Бо, чень, кождий догадаєсь,
Що на псі вони не стали,
Але далі в світ широко
Ботокудство розславляли.
Правда, пес той золочений,
Що на дах аж виліз сміло,
Безперечно й неохибно,
Був їх найвищеє діло.
Вище вже вни не пішли,
Но зате в недовгій хвили
Вшир увесь глупівський край,
Наче морські хвилі, вкрили.
IV
Про широку ту діяльність,
Що лилась, мов ріки з моря,
Ось яке в той час писала
Славна «Ботокудська зоря»:
«Слава богу, час минає!
Не то диво, що минає,
А то, що, збудившись раз,
Наш народ вже не дрімає.
Не дрімає і не спить,
А кріпиться і ликує,
Славить бога і монарха,
І ні про́ що більш не чує.
Всього нам надарували:
Волю (хоть за бидла гроші)
І руїни академ’ї,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З вершин і низин, Франко І. Я.», після закриття браузера.