Читати книгу - "Шрам"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
За традицією у день першого снігу відмінялися всі лекції. Довідавшись про такий звичай, Егерт зрадів навіть більше, ніж сам міг очікувати.
В університетському дворику незабаром стало весело. За ватажкування Лиса мирне студентство раптово перетворилося на орду природжених воїнів — нашвидку зліплена сніжна твердиня встигла здатися, і не раз, перш ніж у битву вступив Солль.
Якось так сталося, що незабаром він, як древній герой, опинився один проти всіх. Здавалося, що рук у нього було не дві, а десять, і жоден кидок не витрачався намарне — кожна запущена сніжка знаходила свою ціль, щоб перетворитися на сніжну крихту на чиємусь порум’янілому лиці. Атакуючи з усіх сторін, він ниряв під ворожі снаряди, і вони зіштовхувалися в нього над головою, обсипаючи світле волосся снігом. Втративши надію поцілити в надто рухливу мішень, супротивники його, змовившись, збиралися вже кинутися в рукопашну й запхати непереможного в замет, коли, озирнувшись, веселий Солль раптом побачив Торію, яка спостерігала за сутичкою.
Лис з товаришами відразу ж стушувалися. Торія, не поспішаючи, нагнулася, зачерпнула снігу і зліпила його в кульку, потім несильно розмахнулась і кинула, втрапивши Соллю просто в чоло.
Він підійшов, стираючи з обличчя сніжну воду, Торія серйозно, без тіні посмішки дивилася в його мокре обличчя.
— Сьогодні перший сніг… Я хочу щось тобі показати, — не кажучи більше ні слова, вона повернулася й пішла геть, Егерт, наче на прив’язі, рушив за нею.
Сніг засипав університетські сходи, і на головах залізної змії й дерев’яної мавпи здіймалися неосяжних розмірів зимові шапки.
— Це в місті? — запитав Егерт стурбовано. — Я б не хотів… зустрічатися з Фагіррою.
— Хіба він посміє наблизитися до тебе в моїй присутності? — посміхнулася Торія.
Місто потопало в безмовності, замість гримучих возів вулицями безшумно скрадалися сани, і широкі сліди їхніх полозів здавалися твердими, наче порцеляновими. Сніг порошив і падав, укриваючи плечі пішоходів, плямуючи білим чорних здивованих собак, приховуючи від очей гидь і нечистоти.
— Перший сніг, — сказав Егерт. — Шкода, що розтане.
— Зовсім ні, — відгукнулася Торія, — кожна відлига — наче маленька весна… Нехай тане. А то…
Вона хотіла сказати, що сніжна пелена нагадує їй чисте простирадло, яким накривають небіжчика, але промовчала. Нехай Егерт не думає, що вона так похмуро жартує завжди. Зима ж дійсно гарна, і хто винен, що в заметі можна замерзнути на смерть, як її мати?
На виступаючих зі стін балках сиділи червоногруді снігурі з білими сніжинками на спинах, схожі на стражників у їхній яскравій формі. А внизу прогулювалися й стражники з довгими піками, червоно-білі, наїжачені, схожі на снігурів.
— Тобі не холодно? — запитав Егерт.
Вона глибше засунула руки в стареньку муфту.
— Ні. А тобі?
Він був без шапки, сніг лягав йому просто на волосся й не танув.
— А я ніколи не мерзну… Мене батько виховував як воїна, а воїна, крім усього іншого, за звичаєм загартовують. — Егерт посміхнувся.
Проминули міські ворота, мокрий сніг заліпив вискалені пащі сталевих змій і драконів, викутих на важких стулках. Великою дорогою тяглися санні обози. Торія впевнено завернула й вивела Егерта до самого берега ріки.
Наче скло, вкрите памороззю, поверхня води була затягнута кірочкою льоду — щільною й матовою біля берегів, тонкою й візерунковою посередині. Сама ж бистрина залишалася вільною, темною й гладкою, і на самісінькому краєчку льоду стояли юрбою чорні, сповнені поважності ворони.
— Ми підемо уздовж берега, — сказала Торія. — Подивись… Отут повинна бути стежка.
Стежку замело снігом. Егерт крокував попереду, і Торія намагалася потрапляти черевичками в глибокі сліди від його чобіт. Так ішли досить довго, сніг, нарешті, перестав падати, і крізь рвані діри в хмарах вигулькнуло сонце.
Торія примружилася, засліплена — таким білим, таким блискучим став раптом світ. Егерт озирнувся — у його волоссі спалахували кольоровими вогнями сніжинки.
— Довго ще?
Вона посміхнулася, майже не розуміючи питання, — тієї миті слова здалися їй необов’язковим додатком до сніжної, залитої сонцем пишноти цього дивного дня.
Егерт зрозумів і нерішуче, наче запитуючи дозволу, посміхнувся у відповідь.
Далі пішли поряд — стежка вибігла на пагорб, де сніг уже не був таким глибоким. Одну руку Торія ховала в теплих надрах муфти, а другою опиралася на руку супутника — Солль щільніше притискав до себе лікоть, щоб долоня її, сховавшись у складці рукава, не мерзла.
Зупинилися ненадовго, оглянулися на ріку й на місто, над міською стіною сизими стовпчиками куріли цівки диму.
— Я ніколи тут не був, — зізнався Егерт здивовано. — Як красиво…
Торія коротко посміхнулася.
— Це пам’ятне місце… Тут був старий цвинтар. Потім, після Чорного Мору, тут поховали в одній ямі всіх померлих… Кажуть, від мертвих тіл пагорб на третину повищав. Відтоді це місце вважається особливим: одні говорять — щасливим, другі — проклятим… Діти іноді залишають на вершині пасмо свого волосся — щоб збулося бажання… Чаклуни з сіл ходять сюди на паломництво… А взагалі… — Торія запнулася. — Батько не любить це місце… каже… Але чого нам боятися? Такий чудовий білий день…
Вони простояли на вершині ще майже годину. І Торія, вказуючи замерзлою рукою то на ріку, то на засніжену стрічку дороги, то на близький сірий обрій, розповідала про віки, що пронеслися над цією землею, про войовничі орди, що підходили до міста відразу з трьох сторін, про глибокі рови, від яких залишилися тепер тільки сховані під снігом канавки, про неприступний, ціною безлічі життів споруджений вал — той пагорб, на якому стояли зараз Егерт і Торія, виявився рештками розмитого часом укріплення. Солль, який уважно слухав, припустив, що ворожі орди були виключно кінні, та ще й досить чисельні.
— Звідки ти знаєш? — здивувалася Торія. — Читав?
Солль,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шрам», після закриття браузера.