Читати книгу - "Материками й океанами"

— Трудова артіль імені Тешик-Ташу по спільному добуванню козлів! — розсміявся Ламаєв.

— Смійтесь, смійтесь! Авжеж, первісний колектив. Мабуть, мисливці гнали тварин до глибоких прірв, і, стрибаючи вниз, козли розбивались об каміння.

— А частіше — самі мисливці.

— Можливо. У них було так: або ризикуй, або помирай з голоду. Але ось ви смієтесь, а в цих же наших предків було вже стільки доброго, людського. Чому в гроті так багато кісток?

— Їли м'ясо, от і кістки! — здивувався Ламаєв з наївного питання.

— Адже вполювавши козла, мисливці могли з'їсти його на місці: неандертальці ще не вміли варити їжу. А вони, деручись по кручах, тягли здобич у печеру. Вони думали не тільки про себе, але й про інших. Чимало кісток у нашій печері свідчить про зародження первісного колективу в загальному житлі, навколо спільного вогнища. Печерні люди мустьєрської пори перебували на вищому щаблі розвитку, ніж це часто вважають. Вони зробили великий стрибок уперед порівняно з мавполюдьми — от вам і перші висновки…

Уже були розкриті на значній площі всі п'ять шарів, і Віра Дмитрівна ретельно позначила на план, замалювала і сфотографувала розташування кожної знахідки в кожному шарі. Тепер череп лежав неначе на земляному стовбурі, який вивищувався над знятими шарами. Можна було уже твердо сказати, що ці шари зберігали сліди людей однієї епохи, хоч, можливо, вони поселялись у гроті з проміжками в сотні і навіть тисячі років: для ранніх періодів історії людства це зовсім невеликий час, протягом якого звичайно мало що змінювалось.

Всі ознаки — кам'яне знаряддя, сліди побуту, потрощені кістки тварин — свідчили про те, що череп справді мав належати мустьєрській людині — неандертальцеві.

Настає нарешті день, коли знову можна повернутися до головної знахідки. Археологи обережно виймають землю. Розмовляють пошепки.

Череп, зважаючи на розміри, належить дитині восьми-дев'яти років. Він знаходиться не в середині «культурного» шару, а в самому його низу, ніби у спеціально викопаному заглибленні.

Із розкопаного грунту з'являються роги гірського козла. Поруч з ними — ще одні. Обидві пари цілі.

— Але ж роги стирчать так, неначе вони встромлені в землю! — здивовано шепоче Ламаєв.

Ось ще залишки рогів. Ось четверта, п'ята, шоста пари.

Поступово розчищаються кістки дитячого скелета. Деякі лежать розрізнено, інших нема зовсім. На кістках — сліди гострих зубів. Якийсь хижак пробрався в грот незабаром після того, як люди кудись пішли, поховавши дитину. Авжеж, тепер сміливо можна говорити про похорони. Дитину закопали в землю, а навколо встромили роги найбільших гірських козлів. І ці роги принесли, можливо, здалеку спеціально для похорон: адже, як свідчили кістки кіїків, у печеру звичайно притягували тільки те, що годилось на їжу. Навіть ратички у туші відрубували стародавні мисливці, щоб не тягти по горах даремно вагу. А тут — роги.

— Якісь порівняно складні ідеї вже зароджувались під мавпоподібним черепом мешканців грота, — говорив Окладников, роблячи помітки про заключні розкопки. — Це були вже не звірі, а люди. Вони вже розуміли, що таке життя і смерть. Доля тіла померлих уже цікавила їх. Можливо, у них був якийсь обряд встромлювання рогів, був первісний культ гірського козла, м'ясо якого годувало їх. От вам ще один доказ того, що примітивна фізична зовнішність неандертальців змусила багатьох явно перебільшувати примітивність їхнього життя, їхнього духовного світу. Треба й тут переглянути уявлення, що склалися.

Клацнув кілька разів фотоапарат, об'єктив якого був спрямований на залишки стародавніх похорон.

— Ну, підіймаємо… — тихо сказав Окладников.

Проклеєні зверху і скріплені марлевим покривом частини черепа разом підняли і перевернули.

— Надбрівні валики! Ура!

Залишалось знайти нижню щелепу. Вона лежала під черепом, на глибині п'ятнадцяти сантиметрів.

— Підборідного виступу нема. Це неандерталець!

З ретельно запакованими дорогоцінними знахідками експедиція почала спускатися звивистою ущелиною.

Відтоді, як було знайдено ці скарби в Те-шик-Таші, радянська археологія сягнула далеко вперед. Щовесни понад сто археологічних експедицій виїздять у різні закутки країни і за кордон. Рідко коли рік минає без важливих відкриттів, що збагачують світову науку.

Тепер археологові в його іноді важких, болісних пошуках, коли щасливим хвилинам передують роки невдач і розчарувань, допомагає арсенал нових знарядь досліджень. До аерофотозйомок додалася електророзвідка: струм заміняє розвідкового заступа, дозволяючи дізнатися, де саме земля ховає стародавні кам'яні фундаменти. Радіо-вуглецеві лабораторії з великою точністю визначають «вік» органічних залишків, знайдених при розкопках, археомагнітний метод дозволяє сказати, коли було обпалено стародавнього черепка або цеглу. На допомогу археологу прийшла кібернетика. Але, звичайно, фах археолога не втратив од цього своєї романтики, і пристрасна захопленість пошуками шляхів до пізнання далекого минулого, як і раніше, — головний компас відкриттів.

До речі, ми тепер знаємо, який мав вигляд найстародавніший мешканець Тешик-Таша. Цим наука зобов’язана скульптору-археологу Михайлу Михайловичу Герасимову. Він винайшов спосіб, як відновити обриси обличчя за кістками черепа.

Статуя хлопчика з Тешик-Таша прикрасила музей. Цей хлопчик ходив не так, як ходимо ми, а трохи нахиляючись, витягнувши вперед шию і звісивши руки. Мабуть, він здасться вам некрасивим, навіть потворним: невисокий лоб, важко навислі над очима виступи надбрівних дуг, зрізане назад підборіддя. Але він був любий комусь, можливо, батьки вважали його за найкращу на світі дитину…

Перші проблиски високих людських почуттів туманно мерехтять нам з пітьми незліченних тисячоліть, коли ми дивимося на некрасивого нашого пращура і згадуємо, що він був похований чиїмись турботливими руками — руками людини…

Поїзд, який мчав до Мурманська, зупинився на малюсінькій станції.

Хоч був травень, але на горах, що оточували самотній станційний будиночок, білів сніг. Ялини з обламаними вершинами стирчали на схилі, неначе скаржились на те, що їм доводиться рости в краї, де злі вітри, а грунти бідні. За