Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

своєму проекті Леонтович об’єднав раніше існуючі форми землекористування з проведенням аграрної реформи. Це сполучення полягало ось у чому: за сталим в Україні звичаєм, малоземельний селянин брав землю у великого землевласника (поміщика або козака) «з половини»: за користування землею він віддавав її власникові половину врожаю. Відповідно до законопроекту, селянин, що одержав відчужену від великого землевласника землю, робився «половинщиком» держави, який протягом ряду років (не більше 15) здавав половину врожаю. Після закінчення цього строку земля робилася його повною власністю. А землевласник відразу ж при відчуженні одержував повну ринкову вартість, але не готівкою, а «земельними облігаціями», що приносили відомий прибуток, забезпеченими державою і поступово виплачуваними з доходів від продажу тої половини врожаю, що здавав державі селянин, який отримав землю.

Вважалося, що сплата селянами грошей за землю полегшить урядовий бюджет, даючи можливість утримання значної армії, флоту, чиновництва. Але окремі члени комісії почали саботаж. Так, «Союз земельных собственников» був незадоволений складом комісії та напрямком планованих реформ. З середини листопада 1918-го «українці» на чолі з Шеметом вийшли зі складу комісії, вказавши, що поки Україна не буде самостійною, аграрне питання не може бути розв’язано. Соціалісти повели проти аграрної реформи шалену агітацію серед селян, говорячи, що такий закон закріпачує селян і замість нього треба дати їм землю безкоштовно.

Тільки 12 листопада 1918-го Вища аграрна нарада почала обговорення «Проекту аграрної реформи», вже через три дні почалось антигетьманське повстання і про реформу просто забули. Як забули про підготовку робітничого законодавства. В той же час безробіття у Києві охопило 35 тисяч людей…

Так і залишилась аграрна реформа гетьмана тільки фантиком від цукерки, за яким не виявилося нічого. Згодом Павло Петрович твердив, що не встиг, що йому заважали, а він волів «як краще». Але, звісно, він не хотів сам втрачати величезні маєтності, в яких виріс, та не хотів дратувати «свій клас».

У вересні 1918-го тільки американських військовослужбовців у Франції вже перебувало до 2 мільйонів. Війська Антанти мали вирішальні переваги у живій силі та техніці, а от становище Німеччини погіршувалося з кожним днем: занепадала дисципліна в армії, гостро відчувався брак харчів та патронів, недостача офіцерів і солдатів у окопах Західного фронту. Союзники Антанти планували почати загальний наступ проти німецьких військ на січень 1919 року, але сприятливі обставини наближали початок наступу… У середині вересня 1918-го відбувся Сен-Мієльський бій, у ході якого нової поразки зазнала німецька армія.

Загальний наступ військ Антанти почався вже 26 вересня 1918-го, а до 30 вересня лінію Зиґфріда, що вважалася головним захистом Німеччини, було прорвано військами Антанти. 29 вересня Гінденбурґ та Людендорф офіційно заявили про необхідність створення у Німеччині нового «уряду миру», що буде домагатися якнайшвидшого перемир’я на фронті. В той же день Болгарія вийшла з війни, підписавши сепаратне перемир’я з країнами Антанти.

З жовтня 1918 року було утворено новий кабінет міністрів Німеччини на чолі з ліберальним принцом Максом Баденським, до складу цього уряду ввійшли німецькі соціал-демократи. Новий прем’єр одразу ж звернувся до президента США з проханням підтримати мирні ініціативи, до звернення німецького уряду приєднався уряд Австро-Угорщини. На початку жовтня 1918-го в австро-угорській армії угорські, чеські, словацькі, хорватські частини почали відмовлятися воювати. 5 жовтня 1918-го турецький уряд запросив миру… Та союзники Антанти почали новий наступ з метою повного розгрому Німеччини.

До 17 вересня 1918 року — дня повернення Скоропадського з Німеччини до Києва стало зрозуміло, що перемога Антанти не за горами. Посол Української Держави у Німеччині наприкінці вересня 1918-го інформував гетьмана, що становище німецької армії безнадійне і все йде до розвалу німецького фронту.

18 вересня Національний союз висунув нове гасло «За законну владу в Україні» і відправив новий меморандум до послів центральних держав. Українські партійні лідери вимагали створення нового кабінету міністрів, який буде допомагати утворити Національний союз, амністію політичним в’язням. Соціалісти наполягали на зібранні Сейму або конгресу, що зможе вибрати Державну Раду як законодавчу владу. Крим, Бессарабія та Кубань мають бути об’єднані з Україною, а земля передається у власність держави, за винятком 40 десятин юридичним особам. Згодом Винниченко оприлюднив заклик, що новий кабінет проведе нову земельну реформу, за якою селяни отримають землю безкоштовно, а закони Центральної Ради буде повернено. Втім, Національний союз відмовився від заяви Винниченка, розцінюючи її тільки як приватну думку політика.

Різка зміна геополітичних орієнтирів призвела до зміни настроїв у Києві. Гетьман вирішив шукати опори в інших умовах, в іншому світі, де домінувала Антанта. Але вулицями українських міст і сіл іще ходили німецькі та австро-угорські патрулі, а українська армія становила тільки 30 тисяч вояків. У будь-який момент німці ще могли зробити новий переворот і скинути «ненадійного» гетьмана. Тому перші його кроки до зміни політичних орієнтирів були дуже обережними…

Навіть у своїх «Спогадах» Скоропадський намагається заморочити проблему своєї політичної орієнтації: «Я не германофіл, не антантіст (прихильник Антанти. — В. С.); я готовий чесно працювати і з тими, і з іншими, якщо вони дають що-небудь моїй країні… я чесно ставився і до німців, і до союзників. Коли ми були відрізані від союзників, я працював з німцями, намагаючись витягти скільки можливо більше користі для нас і дати мінімум, але ставлячись чесно до прийнятих зобов’язань… я завжди вважав за необхідне себе виділяти із числа германофілів і із числа шанувальників союзників, залишившись щиро доброзичливим і до одних, і до других… Коли я мав можливість допомогти союзникам… (Антанті. — В. С.) я це робив».

1 жовтня 1918 року Скоропадський прийняв делегацію Всеукраїнського союзу хліборобів, представники якого зробили заяву про необхідність рівноправності російської мови в Україні та неприпустимості соціалістичного уряду в Україні. На початку жовтня до гетьмана часто надсилалися делегації правих, негласним головою яких був митрополит Антоній (Храповицький). Павло Петрович згадував: «…у них завжди була маса самих широких програм і заяв, що вони представляють із себе величезні організації, що об’єднують сотні тисяч людей, і завжди ці заяви кінчалися тим, що вони просили грошей, причому і отут в них був дуже великий масштаб. Насправді я знав, що за ними ніхто не стоїть, ніякої сили вони фактично не представляють, і тому… грошей їм не давав».

Під час відкриття Українського університету в Києві у святковій промові гетьмана була присутня «нотка примирення України з Росією».