Читати книгу - "Медлевінґери"

«Святі духи!» — прошепотів він.

Треба негайно повертатись! Негайно розповісти Йоганнесові й Моа про це відкриття! Невже Йоганнес досі не знає про існування цієї тюрми? Чи можливо, щоб цей хлопчик нічого не здогадувався про існування медлевінґерів, коли так близько від нього висить оця клітка з кістяком?

Ліворуч і праворуч від того маленького містка, ховаючись, мов у глибокій ущелині, відходила інша річечка, набагато вужча за першу, і понад нею нездоланним муром височіли коричнево-червоні будинки. І до цієї ущелини не потрапляв жоден сонячний промінчик.

Але Нісс, перебігши на другий берег річки, знову потрапив на вільний простір. Цієї ж миті з-за хмар вигулькнуло сонце, і тільки тепер він відчув, як йому досі було холодно. І знову перед ним простягалася річка, тільки цього разу ширша, а високі червоні будинки виглядали трохи приязнішими. Ряди за рядами підносилися вгору вікна незліченних поверхів, але цю монотонність порушували невеликі фронтончики, під якими з люків звисали канати. До них були причеплені внизу важкі металеві гаки — достоту такі, якими в рідному краї користується мірошничиха, щоб підіймати мішки з зерном до жорен.

Під тими люками були ще й інші, ширші за вікна, і Нісс зрозумів, що вантажі, котрі підіймають на канатах угору, саме тут затягують до будівлі.

Це були, певне, такі складські приміщення. Багато найнижчих люків стояли відкриті, й крізь них Нісс бачив стоси килимів найрозмаїтіших барв. Поруч сиділи чорночубі чоловіки й щось виклацували пальцями на маленьких машинках, ніби безгучно граючи на музичних інструментах.

Нісс був щасливий, що його не видно. Він побіг попід рядом будівель, аж до кінця. Перед одним із відчинених люків на дерев'яних ґратках лежав стос килимів. Фарби вигравали на сонці, й Нісс відчув, як обважніли йому ноги від бігу.

«Тільки на хвилинку! — подумав він, тужно задивившись на такі м’якенькі килими. — А тоді побіжу далі шукати дорогу додому. Я повинен розповісти Йоганнесові про ту в’язницю. Антак і Ведур! Я мушу поспішати!»

Але він знав, що більше не витримає. Людські вулиці такі кам’янисті й нескінченно довгі. Якщо зараз він не перепочине хоч трішки, то нізащо не дійде до Йоганнеса й Моа…

Вилізти на гору килимів — це так просто! Вовна м’яка на дотик і тепла, і сонечко ласкаво припрошує. «Тільки хвилинку!» — подумав Нісс і згорнувся калачиком.

Відчув тепло сонця й тепло вовняного ворсу під собою — неначе вдома на спальній шкурі. Й не помітив, як заснув.

Коли споночіло, Торіл рушив стежкою до майстерні. Все село хвилювалося. Те, що Антак десь подався і не повернувся, люди намагалися якось собі пояснити, бо для його відсутності могло бути чимало підстав; ніхто особливо не дивувався і зникненню Ведура: всі знали, яким диваком той зробився. Та коли пропало двоє дітей, полякалися не тільки матері. Тут і там називали імена Ретяка, Айлісса й Артабака.

Торіл ступав повільно, ніби долав якийсь опір. Час від часу зупинявся й озирався назад.

Перед майстернею швидко перевірив, чи ніхто за ним не слідкує. Тоді відчинив двері й пройшов через напівтемну кімнату просто до шафи. Упевненим рухом, наче вже проробляв це тисячу разів, відсунув шафу від стіни й провів пальцями по розтрощеному одвірку. Все тут було так, як він і передбачав.

Торіл повагався одну лише мить, а тоді ступив у темний підземний хід. Він знав те, що знав, а отже, не мав жодного іншого вибору.

Діти почекали, доки годинник на вежі виб’є північ. Брітти ще довго не буде. Моа заснула на ліжку. Йоганнес позіхнув.

— Моа! — прошепотів він. — Прокинься! Бо потім прийде Брітта, і на той час я маю бути в ліжку.

Коли вони вийшли з будинку, довкола панувала тиша. Лише за кілька сотень метрів весело виблискували барвисті вогні вулиць, і звідкись невиразно долинали музика й сміх. Але оглядове колесо вже перестало крутитись, і на вулиці, котрою бігли діти, все неначе вимерло. Лише в поодиноких вікнах, то тут, то там, іще горіло світло. Жодне авто не порушувало нічної тиші.

— Тепер нам туди, вниз, до води! — сказав Йоганнес. У мертвій тиші бриніла луна від їхніх кроків. — Ти можеш трішки швидше?

— Якби я вже мала свою фібулу! — захекано говорила Моа. — Тоді я летіла б у повітрі! Й не відставала би від тебе!

Під Мишачою вежею чорними тінями стояли кораблі, пришвартовані до понтона.

— Тихо! — прошепотів Йоганнес. У кишені штанів він стискав ключа — старого, великого,