Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А власниця цирку ще й тепер ганила себе за те, що не зуміла пополовинити Іванів виграш. «Я ще встигну зробити з ним усе, що сама захочу!» — подумала і залишила Силу на самотині.
ВдомаВсюди кажуть, добре, а дома — найліпше.
Народне прислів’я.Весну в Карпатах першим зустрічає скоролісок-підсніжник. Ледь-ледь пригріє сонце, і з узлісь пірнає в яруги безсилий сніг: поточини спочатку ліниво хлюпочуться, воркують, жебонять, ніби настроюючись на повноголосу бадьору пісню, яку мають грати лапатим смерекам, старим дубам та букам. Потому зриваються в долину, зносячи кригу і безкінечно радіючи, що залишилися чистенькими та прозорими, як полонинське повітря.
Ще в затінку порипує морозець, ще пощипує в лице холодний узвірський вітерець, а природа бере своє: починає дихати весняною духмяністю.
На проліски вибігають босі, виснажені зимою діти: жовклі і тендітні, як стеблинки, що росли-проростали без сонця. Діти здоровкаються до перших підсніжників, що надибали попід кущами, обережно зривають їх і несуть у село. Не для прикраси своїх зачаділих, курних хижок, ні. Не до того їм. Кожний провісник весни, перев’язаний у пучечку слабенькою ниткою, буде вручений тому, хто дасть блискучого грайцаря. А діти знають, у кого він є: в корчмарів і батьківські гроші, і тих, що приїжджають у село урядувати або на торговицю. Кажуть, ніби і в сільського нотароша є їх повна скриня. Ба ци розміняє їх? Ба ци купить собі косиці, аби звеселили його, як діток гроші?
А хто промине будинок Айзика Мермельштайна, котрий чомусь переіначив собі прізвище на Рудольфа Принца? Гей, тут усе є, що потрібно для мандрівних панів! У світлому залі можна випити вина і рому, поїсти смачний гуляш чи печену качку. В усій окрузі лише в Принца продають змерзліну-морозиво та пиво на льоду. Ввечері тут грає грамофон — один-єдиний на все село. Після вечері знайдеться і тепле ліжко, і все те, що потрібно марнотратцеві-пану.
Саме перед цим будинком — новим, високим, з червоної цегли, на подвір’я якого можна пробратися тільки через залізні ворота — і зупиняється обідрана дітвора: босоніж витанцьовує коломийку у весняній холодній грязюці. Дрижать у руках проліски, туляться один до одного в невеличких букетиках.
Іван нароком зійшов з вузькоколійного поїзда ще в Іршаві, де найняв фірмана-візника, і поїхала родина Сили по вибоїстому шляху в рідне село.
Над Синяком пливе тяжка темно-синя хмара, що ось-ось має громом греготіти на хащі та праліси. Понад Боржавою гуртується сизий туман, а потому поволі піднімається до неба, аби притулитися до хмар, що дрижать над землею. І лише над фантовою коморою крізь подертий покрівець хмар пробиваються худенькі промені. Сонце жмурить очі і зазирає в долину, мов невиспане кошеня. Гори-велети, здається, поменшали, притопталися, погорбилися.
А там, під отою ген горою, була Терчина хижка. Ба ци добре ся має, небожатко?..
Вже і церківну турню-вежу видко. Великий чорний хрест сягнув аж попід хмари і нишком, як чернець, поглядає звідти на село. Хижки поховалися від нього за гірким димом, що розплився над солом’яними стріхами.
П’ятнадцять літ не ступав він цим пішачком. П’ятнадцять літ не бачив батьківської нивки, котра вигодувала його, дала силу і благословила на далеку дорогу.
Колись на їхній межі ріс вільховий корчик-кущик. Коло нього був великий камінь-валун, обсипаний дрібнотою-рінню, яку нянько визбирував з нивки.
Ступає в начищених черевиках, а за ногами тягнеться липуча глина. З кущика вже виросла висока вільха. У всій родині дідівською пам’яткою у кожного Сили росла на межі вільха, бо по селу кожний до свого прізвища має ще й називку-прізвисько. Сили так і залишилися Вільховими. По діду. Нянько підстриг вільху, аби не робила великий затінок на нивку…
Поклав сина на валуна, а сам зняв шапку, як перед Богом. Так, це вона, обрамлена, мов ікона, невеличкими борозенками, чиста, гейби до весілля приготувалася. Нянько не залишить на нивці сухе билля або купинки від тенгериці. Все розчистить, щоб ранньою весною по нивці сміло можна повести плуга. Земля має бути чиста, як душа хліборобська.
Тепло як стало! І птаство десь співає, кличе до себе в гості весну-красуню. А земля посміхається до неї теплими голубими озерцями, приманює бентежним вітерцем.
«Зачекай мало, Руженко, жіночко моя!.. Зачекай, старий фірмане!.. Я постою отут, над нивкою… Ба ци радуєшся ти мені, земле, так, як я тобі радий? Не гнівися на мене. Бо не з своєї вини я тебе залишав. Знаю, ти можеш обійтися без мене, айбо я без тебе — ніколи!».
Стояв над нивкою, а очі бралися гарячим туманом…
— Няньку, ви плачете? — спитав хлопчик. Сила схаменувся. Вийняв з кишені хустину, витер чоло, а потому й очі.
— Чого би мені плакати, коли я дома?
— А де ваша хата? — пороззирався малий.
— Ген там, подивися, попід горами, — повів рукою навкруг. — Ген там, і там, і там! Всюди хатки — мої!
— Такі маленькі?
— В маленьких тепліше, небоже… Намного тепліше…
В центрі села їх перестріли босоногі хлопчаки. Один перед одним вони тичуть у руки невеличкі букетики підсніжників. Руки в них посиніли, як і ряст.
— Усі, всі давайте, — каже Сила, сягаючи в кишеню за грішми.
Діти зраділи та обережно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван Сила на прізвисько «Кротон»», після закриття браузера.