Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

Люк кинув погляд на папку, перегорнув однією рукою сторінку.

— Це справді цікава знахідка. Диво, що ця папка вціліла в тій пожежі.

— Диво в іншому, Люку. У цьому переліку міститься картина, яку тобі продала пані Зірка. Розумієш? Картина була в переліку артефактів, що належали ордену Храму.

На його обличчі відобразилося здивування.

— Маєш на увазі, що картина належала до переліку тих речей, котрі фашисти готували вивезти до Німеччини?

— Так. А вивозили їх з костелу. Саме там зберігалися до війни усі ті цінності. Не хочеш поцікавитися, як картина опинилася у приватній колекції пані Зірки?

— Ну...— Люк стенув плечима. — Судячи з усього, ця пані Зірка вельми авторитетна у своєму місті. Може, картину їй подарували або вона її якось тихенько прибрала до рук... А що?

— Все набагато простіше, — я розгорнула папку. — Бачиш цей автограф? Тут написано: «Лейтенант А. Люблінський». Ця папка належала йому. Я переконана, що саме він знайшов усі ці артефакти і він же складав даний опис.

— Лейтенант Люблінський? — повторив за мною Люк. Потер долонею лоба. — Дуже знайоме прізвище... Здається, таке прізвище носив той смершівець, у якого в 1945-му агенту ордену Лицарів Лангедоку вдалося викрасти щоденник Георга де Гастона... Члени товариства мали намір провести пошуки Чаші Омбре, таємно вивезти з України усе, що належало ордену. Майже все було готово, але почалася Друга світова війна, і вони запізнилися. А потім щось зробити вже було нереально. У цій книжці — ключ до розгадки таємниці Чаші Омбре, розумієш?

— Розумію, — відповіла я. — А хочеш ще одну несподіванку?

— Несподіванку? Яку?

— Хочеш дізнатися, хто такий смершівець Антон Люблінський? — поцікавилася я, дістаючи свій мобільник. — Просто дивуюся, чому я раніше цього не зробила!

Люк знову перевів погляд на мене. — Чого саме?

— Хвилинку!

Я поглянула на годинник. Година була вже пізня, але присутність Люка мені додала сміливості. — Алло Матвіївно?

Голос на тому кінці слухавки щось сонно пробурмотів.

— Едіто? То Ви? — почула я нарешті у слухавці. — Чому телефонуєте так пізно? Що сталося? Як Ви почуваєтеся?

Алла Матвіївна говорила розгублено, наче скоромовкою.

— Дякую, вже краще. Маю одне запитання до Вас. Перепрошую, що турбую так пізно. Не підкажете, яке повне ім’я пані Зірки? У мене зустріч із нею завтра вранці. Якось не гарно спілкуватися з людиною, не знаючи, як її зовуть.

— Ем-м-м.... — пані Дзигальська замислилася на мить. — У Вас завтра зустріч із пані Зіркою? Вона нічого мені не казала.

— Певно, тому, що це стосується, пані директорко, тільки мене, — відповіла я.

— Ам-м-м... Пані Зірку зовуть Люблінська Зірка Антонівна, Едіто, — голос Алли Матвіївни звучав розгублено. — А Ви де?

Та я вже поклала слухавку.

— Ну от, Люку... смершівець Антон Люблінський доводився батьком нашої поціновувачки художнього мистецтва. Тобто вона збиралася продати єпископу Кармеллі картину, що і так належала костелу. Власне, у 1945-му всі артефакти мали повернутися у міський архів, та, вочевидь, деякі з них Антон Люблінський вирішив залишити у себе.

Люк лише похитав головою.

— Просто вечір відкриттів! Власне, ми вже на місці, Едіто. Приїхали.

То була якась приватна заміська садиба на березі озера, на території котрої, як виявилося, Люк винаймав окремий дерев’яний будиночок — затишне невеличке житло в обрамленні верболозів. На відстані двадцяти метрів стояли інші такі ж будиночки з окремими пірсами, під’їздами та кованими мангалами. Певно, навесні та влітку тут мало бути чудово. Зараз же озеро замерзло, а припорошений снігом будиночок, освітлений ліхтарями, виглядав, як на різдвяній листівці. Одна розчищена доріжка вела в бік озера, до слизького металевого пірсу. Інша — до будиночку. Я вдихнула морозяне повітря, озирнулася, та Люк вже відчинив двері, підійшов, подав мені руку.

— Ходімо, замерзнеш...

Всередині було затишно і тепло. Крихітна кухонька та дві вмебльовані кімнати. З вай-фаєм, телевізором, сенсорною плитою та електричним чайником. Зрештою, все це не мало особливого значення, але чомусь нагадало мені певні епізоди зі старих голлівудських бойовиків на кшталт «Розбірки в маленькому Токіо». За законами жанру, тут серед ночі мали би з’явитися хлопаки з якудзи чи інші хрестоматійні негідники. Однак навколо панувала тиша та спокій. Біля хазяйської садиби тьмяно світили ліхтарі, у сусідніх будиночках — порожньо. Кому у нас прийде в голову винаймати подібне житло напередодні Різдва?

Люк насамперед заніс мої речі, запропонував мені сісти у застелене теплим пледом ротангове крісло, увімкнув електрочайник.

— Хочеш її побачити? Картину?

— Звичайно!

Вона була розкішна. У тьмяній старовинній рамі, де-не-де ще вкритій старою позолотою.

Потемніле від часу полотно все ж збереглося досить гарно. Кремезні фігури тамплієрів верхи на конях були зображені вельми реалістично. Здавалося, невидимий вітер розвіває поли їх білих плащів з червоними лапчастими хрестами на грудях. Один з них тримав у руках щось схоже на чудернацьку посудину, але підступна тріщина пройшла якраз по її зображенню.

— Чаша Омбре? — перепитала я у Люка.