Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

І тут з’являєшся ти, — проказав він, вперше звернувшись до мене так неофіційно, — як можливий ключ до всіх таємниць! Я прочитав твої дослідження, почав слідкувати за тим, що відбувалося у Кам’янці, та не випускав тебе з поля зору. Я ніколи не бував в Україні, а події останніх років мого життя взагалі могли перекреслити будь-яку можливість взятися за розгадку цієї справи. Та, відповідаючи на твоє запитання, Едіто, на які спецслужби я працюю, відповім: це честь мого роду і честь товариства, до якого я належу — товариства «Лицарі Лангедоку». Крім того, у мене є власні рахунки з Князевичем.

— То розкажи про себе, Люку. А то якось нечесно виходить. Все, що я знаю про тебе, — або, м’яко кажучи, неправда, або з чужих слів..

— У словах Князевича є тільки частина правди, Едіто, — Люк зітхнув, перевів погляд з дороги перед собою на мене. — Добре... Ось моя історія. Я народився у заможній родині, але батьків своїх пам’ятаю дуже мало. Коли мені було чотири роки, вони загинули в автокатастрофі. В родині ніхто не вірив у те, що то був нещасний випадок, але заради моєї безпеки тітка і дядько не вимагали детального розслідування. Справу закрили. Як я вже казав тобі, мій рід веде свій початок від Жана де Моле, брата Великого Магістра ордену тамплієрів. Графський титул нам дістався від наших предків і передавався з покоління в покоління. Я не дуже ним переймався, хоча титул є титул і з пісні слів не викинеш. Мій батько був науковцем, лінгвістом. Викладав у Сорбонні. Мати я пам’ятаю краще. Та, зрештою, усе, що я знаю про батьків, — з фотоальбомів та зі слів моїх дядька Реньє й тітки Клер. Тітка Клер — молодша сестра мого батька. Після трагічної загибелі батьків тітка замінила мені матір, мріяла, аби я теж подався в науку. Я таки вступив у Сорбонну на факультет психології. Паралельно — у розвідувальну школу при Головному Управлінні спостереження — Direction de la Surveillance du Territoire. По закінченні університету я почав працювати у ДСТ.

Тітка Клер жартома називала мене «блукаючим нейроном», бо мене майже ніколи не було вдома. Під час однієї з операцій мене серйозно поранили. Куля зачепила хребет, і три роки я був прикутий спочатку до ліжка, потім — до інвалідного візка. Мені тоді заледве мало виповнитися тридцять. Як я міг прийняти таке?

Як ти розумієш, Едіто, до поранення у мене було досить енергійне, насичене та цікаве життя. Крім того, сама приналежність моїх предків до ордену тамплієрів спонукала мене вступити до товариства «Лицарі Лангедоку», що займалося історичними пошуками, геральдикою та вивченням діяльності ордену. Коли я був прикутим до ліжка, — продовжував Люк, — то обдумував різні варіанти свого подальшого буття. Лікарі не дуже вірили у те, що я знову почну ходити. Тож я про всяк випадок розробив справжній план дій. Мені не хотілося бути тягарем для Клер та Реньє, та, залишаючись в нормандському маєтку, я не зміг би цього уникнути. Тож таємно від усіх я придбав собі будинок у старовинному кварталі Ле Маре і переїхав до Парижу. По правді сказати, я мав чітку мету: дізнаватися про всі престижні аукціони, виставки та їх експонати. Давно мріючи про створення власної колекції, я почав досконало вивчати історію, мистецтво, живопис — все, що відволікало мене від мого жахливого стану та інвалідного візка. Найкращі експонати були придбані саме тоді, коли я пересувався на ньому і захоплювався аукціонами, не жалкуючи грошей. Хоча навряд чи такі покупки можна назвати марнотратством... — гмикнув Люк.

— Це правда, — погодилася я. — З часом вартість артефактів тільки збільшується. Але як тобі вдавалося? Як ти грав на аукціонах?

— Через посередника. Телефон, Інтернет.... — відповів Люк. — У Франції це добре налагоджено. Спочатку було дуже цікаво...

— У мене просто немає слів! — проказала я вражено. — Але ж усі ці шедеври потребують неабиякої охорони.

— Певна річ, — погодився Люк. — Неповносправний в інвалідному візку — а саме таке майбутнє мені пророкували лікарі — навряд чи міг би захистити самотужки своє набите безцінними раритетами житло. Тому я нашпигував усе електронікою. Камери спостереження — данина моїй колишній роботі. Винести звідти щось зможуть хіба що кіношних тринадцять друзів Оушена. Я гадав, що все це колекціонування відволіче мене від жалюгідних реалій мого буття. Але знаєш, я помилявся, — раптом проказав Люк. — Серед усіх цих витворів мистецтва можна почуватися страшенно самотнім і стомленим. Потім... потім раптом з’явилася надія, що я буду ходити. І, як бачиш, батл з інвалідним візком завершився моєю перемогою, слава Богу!

Ми вже давно виїхали з міста і рухалися по нічному шосе. Куди? Під час розповіді Люка я не дуже слідкувала за дорогою. Хвилювання минуло. Раптом відчула себе з ним у безпеці. Зрештою, хотілося вірити, що все, про що він розповідав, — правда. Юрій Князевич — ось хто насправді не викликав до себе довіри.

— Ти, Люку, не залишив мені іншого вибору, як повірити тому, що розповідаєш, — нарешті після довгої мовчанки проказала я. — Після вранішньої розмови з Князевичем я була вже сама не своя.

— Маю надію, що ми нарешті почнемо довіряти одне одному, — відповів він. — Князевич небезпечний, Едіто. Розумієш?

— А що з картиною пані Зірки? — поцікавилася я. — Де вона зараз?

— Вона там, куди ми зараз їдемо. Скоро її побачиш сама.

Я повернулася, дістала з заднього сидіння свою сумку, а з неї — смершівську папку Антона Люблінського.

— Що ж, Люку... тоді відвертість за відвертість, — промовила я. — Цю папку я знайшла в архівному підвалі... випадково. Не думала, що таке могло вціліти. В ній — перелік предметів з того ящика, про який тобі розповідала. Ну, в якому