Читати книгу - "Кілька років зими"

— Це ваше майбутнє, пане письменнику, дивіться уважніше! — посміхнувся лейтенант. — Ось тут у нас сидить колишній видатний письменник Назар Бочка, ваш колега. А тут вже п’ять років провів відомий колись казкар Леопольд Штох. Напевно, чули про таких? А в цій камері відпочиває новенький — Марвін Джонс. Він іще не відвик від світла, проте вже не реагує на людську мову. Дивіться, дивіться! Не відводьте очей. За кілька днів, звичайно, після суду, справедливого й гуманного, ви також гнитимете в одній із цих камер. Якщо, звісно, вас не засудять до більш жорстокого покарання… Є у нас відділення і для жінок. Хоча таким привабливим створінням, як ця рудоволоса сучка, знайдеться й інше застосування, ніж просто сидіти без діла у камері.

Лейтенант провів рукою по обличчю Софії й знову посміхнувся, коли вона рвучко відвернулася.

— Ось впораємося зараз із цими нахабами, підпільниками, і займемося вашим вихованням. Залишилося недовго чекати. А поки що відпочиньте у нашій кімнаті для гостей, — лейтенант наказав відчинити велику клітку посередині поверху. Друзів заштовхали всередину, біля дверей стало двоє озброєних охоронців. Їхні речі поклали до шафки чергового офіцера. Лейтенант ще раз обмацав масним поглядом Софію і швидко пішов назад. Разом із ним поверх залишили й усі інші військові.

— Як їм вдалося захопити нас зненацька? І де наші друзі, де Рем? — у розпачі вигукнув Гелій. — Невже повстання придушили?

— Ми всі поснули, бо дуже втомилися від подорожі. А повстанці, вочевидь, залишили нас і пішли далі, — сказав Григір.

— Рем не міг так просто покинути нас без охорони! Щось напевно сталося… Але як нам тепер вибратися звідси?

— Схоже, у нас немає шансів на це. Мені здається, що це наш останній притулок. Подорож закінчено, — схлипнув Григір і витер обличчя краєчком свого пончо.

— Не кажіть так! — вибухнула Софія. — Ми обов’язково щось придумаємо, або прийде допомога. Повстанці не можуть так просто здатися. Я впевнена, що невдовзі ми звільнимося!

— Звідки у вас така упевненість? Схоже, нас зачинили в самісінькому серці цієї страшної Зони Мороку. Підпіллю сюди не пробитися, у них просто немає таких сил. Хіба що вони підірвуть цю в’язницю разом із нами, — зітхнув Гелій.

— Ми повинні вірити у перемогу, повинні! Нам не можна здаватися. Ми ще не досягли мети нашого походу. Треба думати! Думайте всі! Відповідь обов’язково прийде, — Софія притисла до себе заплаканих дітей і благально подивилася на чоловіків.

Іван підвівся з підлоги і підійшов до дверей клітки. Сюди, до Зони Мороку, не долинало жодного звуку, навіть охоронці, здавалося, стоячи спали на своїх місцях. Тут панували лише безпросвітна чорнильна темрява, безнадійна глуха тиша і вічний спокій забуття. Притулившись гарячим чолом до холодних металевих прутів, Іван тихо проказав:

— Наприкінці всього має бути новий початок. Має бути початок.

Черговий офіцер скинув руки догори і скрикнув. За мить він упав на свій столик і повалив на підлогу маленьку настільну лампу — єдине джерело світла на всьому поверсі. Охоронці перед дверима клітки навіть не встигли схопитися за автомати і також попадали долілиць, наче підкошені невидимими серпами. У темряві щось тихо прошелестіло поруч із кліткою і завмерло із того боку прямо перед Іваном. Наступної миті Іван міцно примружився від раптового світла, що боляче вдарило йому в очі. Коли він нарешті наважився їх розплющити, то побачив навпроти себе у світлі кишенькового ліхтарика похмуре обличчя тієї людини, яку вони врятували у пустелі і яка переслідувала їх біля замерзлої ріки. Жало уважно вдивлявся йому в очі, а потім мовчки простягнув ключі від клітки. Поки вони відмикали двері, він повитягував свої тонкі леза з тіл мертвих охоронців і мовчки рушив далі по коридору.

— Гей, чоловіче! Чому ти це зробив? — гукнув йому в спину Гелій Гармидер і швидко дістав свого саквояжа з шафки біля офіцерського столика. — Я знаю, що ти мав завдання убити всіх нас, але ти, навпаки, вже двічі вряту­вав нас.

— Якщо ти маєш на увазі ту жінку з мечем біля таверни, то це не рахується, це вийшло випадково. Я не міг дозволити комусь іншому вбивати моїх жертв, — не обертаючись, кинув на ходу Жало.

— Але чому ти звільнив нас і не намагаєшся вбити ­зараз?

— Ви врятували мене тоді в пустелі, тепер я допоміг вам. Ми квити. Але наша наступна зустріч може стати для вас останньою. Раджу більше не траплятися мені на шляху.

— Напевно, ти знаєш, як нам вибратися звідси? Куди ти прямуєш? Підкажи нам, як вийти з цієї клятої Зони Мороку! — не вгавав Гелій.

— Нам не по дорозі.

— Але ж ти якось потрапив сюди, значить, знаєш, як звідси вибратися! Будь ласка, зроби нам ще одну послугу!

— На сьогодні ліміт добрих справ вичерпано.

— Але… — Гелій не встиг договорити, бо Жало схопив його і затулив йому рота велетенською долонею. Крізь великі вентиляційні отвори під стелею вони побачили, як у паралельному коридорі блимало світло численних ліхтарів.

Жало зробив знак, аби друзі заховалися в одній із ніш у бічній стіні. За хвилину на протилежному боці галереї з’явилися якісь люди з ліхтарями і зброєю. Хто це був, з їхнього сховку важко було визначити. Але невдовзі вони почули знайомий голос:

— Десь тут у клітці мають бути Іван із товаришами, обшукайте все довкола! Відчиняйте всі камери, випускайте ув’язнених. Зоні Мороку настав кінець!