Читати книгу - "Тінь перемоги"

взагалі ніхто не піднімав. Лежать нагороди купами, ящиками, штабелями - хай лежать. Вони каші не просять. Так вони й лежали, поки всі фронтовики не перевелися. Вони і зараз лежать. За моїми розрахунками, на початок нового тисячоліття, - близько вісімдесяти тон орденів і медалей. Більше третини цієї ваги - бронза: медалі за Ленінград, Сталінград, Варшаву, Будапешт, Кенігсберг. Більше половини загальної ваги - срібло: медалі «За відвагу» і «За бойові заслуги», ордени Червоного Прапора і Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступеня, Слави II і III ступенів, Олександра Невського та інші. Є там і вищі нагороди. За моїми підрахунками, до семи тон.

І нікому в державі справи немає до цих тон. А може, все давно розкрадене?

2.

От після великої перемоги солдат прийшов додому. Він нагороджений скромною солдатської медаллю «За відвагу» або орденом Червоної Зірки, але він не знає про це, і ніхто йому цього не повідомляє. І таких, як він, - мільйони.

Що ж міг зробити Жуков?

Він, перш за все, міг поставити питання перед правителями. Та не просто міг, а був зобов'язаний. Він повинен був шукати рішення. Він повинен був зобов'язати командувачів військових округів, військових комісарів республік, країв, областей, міст, районів, командирів частин, з'єднань, об'єднань вести постійну роботу з пошуку нагороджених та вручення бойових нагород. Жуков мав вимагати звіти про роботу, заохочувати ретельних і карати недбайливих. Але Жуков чомусь від виконання своїх обов'язків ухилився. Якщо немає бажання і часу виконувати свою роботу, вали її на підлеглих. Але Жуков і цього не робив.

Після війни Жуков був Головнокомандувачем у Німеччині. В його підпорядкуванні штаб у Вюнсдорфі, штаби шести армій, і у всіх цих штабах гори нагородних документів. Що зробив любитель фронтовиків Г. К. Жуков з усім цим? Нічого.

Потім Жуков - Головнокомандувач Сухопутних військ. Основна маса людей пройшла війну саме у складі Сухопутних військ. У Жукова в руках величезна влада і всі документи. Що він зробив для вирішення проблеми? Знову нічого. Жуков ставився до свого народу, точно як наші «демократи» ставляться. Тільки гірше. Люди зробили роботу, а «демократи» їм через рік, через два повертають те, що зароблене. Фронтовики робили найважчу на цій планеті роботу, на цій роботі віддавали кров і життя. Настав час розплачуватись. Але Жуков і не думає віддавати людям те, що заслужене, те, що їм належить за правом і за законом.

Потім Жуков командує військовими округами. Займися ж проблемою повернення боргу хоча б на цьому рівні. Ти - командувач Уральським військовим округом. З Уралу йшли на війну дивізії, корпуси й цілі армії. Їх тут формували і гнали в бій. Війни тут не було. Всі документи збереглися. Починай роботу! Але Жуков чомусь роботу не починав. Свій час він витрачав на баб і п'янку.

Далі Жуков - перший заступник міністра оборони, потім міністр оборони і майже повноправний диктатор Радянського Союзу. В руках Жукова всі документи на всіх, усі ордени і майже неосяжна влада.

Що робив Жуков?

Нагороджував себе.

3.

І ось Жукова з ганьбою скинули. Він сидить удома. Робити йому нічого. Згадай же каліку, для якого вже надана, але не вручена медаль «За оборону Сталінграда» буде розрадою. Ти на війні не шкодував солдатської крові, так хоч після війни віддай солдатам те, за що було сплачено кров'ю. Але не пам'ятає Жуков калік-фронтовиків.

Тим часом до Жукова натовпом валять фронтовики номенклатурні. Ось завітав письменник Костянтин Симонов, герой Соцпраці, лауреат Ленінської і шести Сталінських премій. Він з себе теж корчить знавця війни й любителя солдатів. З Жуковом розмови веде про високі матерії. І ні один, ні інший не пам'ятають про свій обов'язок воякам.

Міг би Жуков подати голос. Міг би у своїх мемуарах написати: давайте, братове, всією громадою рішення проблеми знайдемо! Міг би й Костянтин Симонов про фронтовиків згадати. Але не було в ньому інтересу до війни. Він робив кар'єру, служив владі, зривав свої премії і мільйони, писав не те, що народу треба, а те, що вимагала влада.

Тим часом було зовсім просте рішення проблеми. Треба було випустити книжку на манер телефонної:

Іванов Петро Сидорович, рядовий, призваний Зубиловським райвійськкоматом у 1941 році, - орден Слави III ступеня.

Петров Микола Олександрович... І т.д.

От і все. Адже Воєніздат все одно випускав гори нікому непотрібної макулатури - твори усіляких Симонових, всіх мастей Чаковських та інших всяких Бондарєвих, Стаднюків і Пікулів. А цього якраз і не треба було робити. Замість усіх цих героїчних творів, замість книжок про вигаданих героїв, треба було друкувати книжки з іменами справжніх героїв. Нехай кожен себе у списку знайде і з'явиться. Нехай мати, дружина, брат і син знайдуть у списку рідну людину й отримають за загиблого солдатський орден. Але Стаднюки-Пікулі кричали нестямними голосами: НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ! НІЩО НЕ ЗАБУТЕ! І під цей крик вірою і правдою служили режиму, який не визнавав своїх боргів народу.

Мені скажуть, та що це ти до Жукова прив'язався? Не один же ледар Жуков у Міністерстві оборони був. Їх он скільки після Жукова змінилось і в Міністерстві оборони, і в Генеральному штабі. І всі - нероби. Всі ці Огаркови, Куликови, Лосики і Ахромєєви, Гречки і Грачови так і не спромоглися пригадати про повернення боргів. Чому ж, запитають, ти інших не чіпаєш? Та тому, що їх не оголошують любителями фронтовиків. Тому, що їх поки на постаменти не підносять і до лику святих не зараховують. А Жукова оголосили кандидатом у святі Георгії. Про Жукова розповідають, що він ласкавим із солдатом був. А я відповідаю: ні, був Жуков таким же ненажерливим військовим бюрократом, як усі його попередники і послідовники.

Тільки гіршим.