Читати книгу - "Хотин"

Осман II, що вже близько десяти хвилин не промовив жодного слова, люто позирав на похилені чалми, довгі сиві бороди, прикрашені золотим гаптуванням шати пашів. Після крику, що ним перелякав їх до смерті, оговтувався й сам. Душив у горлі непрошені сльози образи.

Нарешті підхопився й забігав по килимах. Час від часу заламував руки й охоплював ними величезну чалму. Потім підбіг до різьбленого столика, вхопив тремтячою рукою золотий кунган із шербетом. Наповнив келих і пожбурив кунган у куток. Підняв келих, але, помисливши, кинув його туди само. Знову забігав. Два чорних, як вугілля, араби, які виструнчились у повному озброєнні за троном, блискали білками очей, супроводжуючи його метушливу постать.

— О Аллах! — простогнав нарешті Осман. — Чому відвернувся ти від мене у скрутну годину?! Чому залишив мене в оточенні цих немічних, божевільних від старості верблюдів?! О великий пророче правовірних! Дай мені сили, бо не маю на кого сподіватися серед цієї череди баранів!

Він перевів очі зі стелі на підлеглих:

— Чого ви сюди прийшли?!! Ваше місце у ворожому таборі, серед аскерів! Де моя перемога?!

У відповідь — дзвінка тиша. Ніхто з пашів не наважувався підняти голови, небезпідставно вважаючи, що одразу втратить її.

— Мовчите?! — гаркнув Осман, але раптом щось надумав і сів на трон. Змінив інтонацію до улесливо-м'якої:

— Великий мій візире, славний Гусейн-пашо.

— Слухаю, о падишаху!

— Підніми голову! — знову гаркнув розлючений Осман, але за мить уже посміхався.

Гусейн рвучко звівся. На його блідому обличчі застиг вираз страху й покори.

— Скажи, візире, де мій улюблений Мустафа-паша, славний бейлербей!

— Він загинув у бою, повелителю… — глухо відповів Гусейн. Він уже зрозумів, про що йтиметься. Султан обрав винуватцем саме його.

— Всемогутній Аллах відбирає найліпших!

— О так, володарю!

— Мовчати! — Осман витримав паузу. — Скажи, любий візире, а де ж наш хоробрий Насаф-паша, муж великої міці та відваги?

— Аллах забрав і його. Куля поганого гяура поцілила у його ясне чоло. Він не страждав.

— Слава Всевишньому. Такі люди не повинні страждати.

— Падишах, як завжди, говорить мудро!

— За що тебе люблю, Гусейне, то це за улесливість. Це єдине, на що ти здатен.

— Дякую, наймудріший.

— Добре. Скажи… А тисяча яничарів, що сьогодні полягла у ровах, вони теж не страждали?

Гусейн-паша мовчав, розуміючи, що його відповідь нічого не змінить.

— Ти знову мовчиш?! — із гнівом заволав Осман.

Гусейн-паша, покірно схиливши голову, очікував, чим закінчиться ця показна екзекуція.

— Ти недостойний честі бути великим візиром, — Осман змінював настрій з гнівного на спокійно-насмішкуватий так швидко, що, здавалося, він робив це для сторонніх очей. — Я призначаю на цю високу посаду… Валі Діабере-Кіра, славного Ділавер-пашу.

Уже знайомий нам маленький турок із сивиною в бороді піднявся і, підповзши до ніг султана, почав цілувати його чарухи і дякувати за виявлену честь.

Осман недбало відсторонив його помахом руки і продовжив:

— Віднині Гусейн-паша призначається другим візиром. І вирушає на той бік Дністра здійснювати командування військами, які там будуть розташовані. Очі падишаха втомилися дивитися на тебе, Гусейне. Якщо не виявиш потрібного хисту і там, я накажу зітнути твою порожню голову. Геть звідси!

Зі смутком і якимось дивним розпачем у душі залишав Гусейн-паша ставку султана. Ні, його не дуже турбувало зниження у чині. Навіть те, що султан привселюдно принижував його й обзивав, як нікчемного раба, не дуже порушувало спокій візира. Якщо бути щирим, Гусейн-паша вже давно очікував чогось подібного або й гіршого. І до неприємних слів на свою адресу він уже звик. Воля падишаха божественна, отже, його устами мовить Усевишній (Гусейн-паша глузливо посміхнувся у бороду). Смуток наганяла думка про те, що він зробив помилку, навіть цілу низку помилок. І зараз Гусейн-паша на такому етапі, коли виправити щось стало неможливим…

Першою помилкою був конфлікт між начальником двірської сторожі Юсуф-пашею і гениш-ачерасом[50] Мухамед-агою, який ріс на очах у Гусейна. Попервах він міг би залагодити його, адже міг, повинен був знати, до чого ця сварка призведе… І ось призвела — війна з Польщею. Війна була потрібна імперії, але її необхідно було більш ґрунтовно підготувати. Те, що діялося тепер, можна було назвати лише одним: яничарів прибрано далі від Константинополя, щоби не каламутили і без того каламутної води столичної політики. Юсуф-паша переміг.

Другою помилкою стало зближення молодого султана з Каракаш-пашою і кизляр-агаси[51]. І якщо другий був до певного часу спільником, то перший — одвічним суперником, він із неприхованою заздрістю позирав на крісло великого візира. У корумпованій і підгниваючій ізсередини імперії гроші вирішували все, а Каракаш-паша їх мав удосталь, тож заміна ним Гусейна на високому посту ставала вже справою часу.

І, нарешті, третьою, останньою помилкою візира стало запорізьке козацтво. З їхнім гетьманом Бородавкою велися переговори. Він, Гусейн, дізнався про ворожнечу Бородавки і поляків, намагався довести це протистояння до відкритого виступу проти Сиґізмунда. Але провадив цю політику дещо зверхньо, ставлячись до козаків як до другорядної сили. Коли треба було реальними вчинками якщо не прихилити козаків на свій бік, то унеможливити їхній союз із поляками. Тоді він обмежився обіцянками утворення якогось незрозумілого козацького анклаву на землях, що відійдуть султанові. І столицю в Києві або Кам'янці… Поміркувавши, сам би не повірив у такі обіцянки. Тоді момент було згаяно. І ось тепер Бородавка мертвий, а його булава перейшла Сагайдачному. З цією людиною переговори втрачали свій сенс.

Усе це свідчило лише про одне: вони програли війну, ще не почавши її. Армія була не готова задовольнити амбіції надвірних інтриганів. І хоча кількість військ та озброєння вражали, це було лише на перший погляд. Події двох останніх тижнів тільки підкреслювали думки Гусейн-паші. Вони неодмінно зазнають поразки. А коли це станеться, винуватця буде обрано, і ним стане він, Гусейн-паша. Втішало лише те, що щеняті теж не пробачать цього. А він, у свою чергу, буде брати у всьому найактивнішу участь… Звісно, якщо залишиться живим.

У Кам'янець

Шістнадцятого вересня Ходкевич нарешті вирішив зібрати велику військову нараду. Необхідність її назріла вже досить давно, це розуміли і в польському, і в козацькому таборах. Тож коли до Сагайдачного прибув посланець із листом Ходасевича, гетьман зітхнув з полегшенням. Після напруження останніх днів, заворушень серед козаків, нестачі продовольства і чуток про пошесть, які то там, то там тривожили табір, настав час вирішувати, як діяти далі. Тож що