Читати книгу - "Франкенштайн. Ґотичні повісті"

Волтоне, що ви не дасте демону можливості вислизнути; що ви знайдете та скараєте його за мене. Чи можу я просити вас, щоб хтось інший продовжив моє паломництво і перетерпів усі ті страждання, які випали на мою долю? Ні, я не настільки егоїстичний. І все ж, якщо після моєї смерті вам зустрінеться цей монстр, якщо духи помсти приведуть його до вас, заприсягніться, що він не вийде живим, — заприсягніться мені, що він не піднесеться над моїми бідами, не залишиться жити й чинити нове зло. Він красномовний і вміє запевняти; одного разу його слова взяли верх над моїм здоровим глуздом; але не вірте їм. Він такий самий диявол у душі, як і зовні; він сповнений підступності та пекельної злоби. Не слухайте його; повторюйте про себе імена Вільяма, Жустини, Клерваля, Елізабет, мого батька й найнещаснішого Віктора — і вдарте його просто в серце. Мій дух буде поруч із вами і спрямує ваш сталевий ніж.

Продовження щоденника Волтона

26 серпня 17…

Ти прочитала цю дивну та страхітливу розповідь, Маргарет; і я впевнений, що кров холонула в твоїх жилах від жаху, який відчуваю я. Іноді неочікуваний спалах душевної муки переривав оповідь; бувало, що оповідач важко, тремтячим голосом вимовляв слова, сповнені відчаю. Його прегарні та милі очі то загорялися від обурення, то туманилися печаллю і згасали в безмежній тузі. Іноді він опановував себе та розповідав страхітливі речі абсолютно спокійним голосом; але, бувало, щось проривалося, немов лава з вулкану, і сповнений гніву, він викрикував прокляття на голову свого мучителя.

Його розповідь загалом досить зв’язна та справляє вірогідне враження, і все ж зізнаюсь тобі, що листи Фелікса й Сафії, які він мені показав, та й саме чудовисько, яке ми ненароком побачили з корабля, надійніше впевнили мене в правдивості його оповіді, ніж найсерйозніші його доводи. Отже, почвара справді існує! Я не маю в цьому сумнівів, але не припиняю дивуватися. Іноді я намагався вивідати у Віктора Франкенштайна подробиці створення тієї істоти; але тут він був непохитний.

— Ви з’їхали з глузду, друже мій, — казав він. — Ви знаєте, куди може привести вас ваша цікавість? Невже ви волієте створити для себе і для всього світу диявольськи злісного ворога? Опануйте себе! Слухайте розповідь про мої біди і не намагайтеся накликати їх на себе.

Франкенштайн довідався, що я записував його розповідь; він забажав передивитися мої нотатки і в багатьох місцях зробив поправки та додав щось; найбільше їх було там, де були записані його діалоги із ворогом.

— Оскільки ви все-таки записуєте мою історію, — сказав він, — я б не хотів, щоб вона дійшла до нащадків у викривленому вигляді.

Впродовж тижня я слухав його історію — найдивовижнішу, яку тільки могла створити людська уява. Заворожений розповіддю мого гостя та його манерами, я жадібно всмоктував кожне його слово й захоплювався ним. Мені кортіло розрадити його, але як я можу обіцяти радість життя тому, хто безмежно нещасний і покинув усі надії? О ні! Єдину радість, яку він здатний отримати, він відчує, коли його зламаний дух знайде спокій в обіймах смерті. Проте він і зараз має одну втіху, породжену самотністю й болісними мареннями: коли він бачить образи своїх близьких і у спілкуванні з ними знаходить розраду для своїх страждань або нові сили для помсти, йому здається, що це не витвір його уяви, а що вони справді з’являються до нього з іншого світу. Ця віра надає його мріям серйозності та робить їх для мене майже настільки ж чарівними й цікавими, як і сама правда.

Загалом історія його життя та лихоліть не залишається єдиною темою наших бесід. Він дуже начитаний і в усіх питаннях виявляє глибокі знання й гостроту суджень. Він уміє переконливо й захоплено говорити; не можна його слухати без сліз, коли він розповідає про хвилюючі події чи хоче викликати співчуття. Яким же він мав бути величним у дні свого розквіту, якщо навіть зараз, передчуваючи власну смерть, він такий благородний і богорівний! Очевидячки, він усвідомлює свою колишню силу та глибину свого падіння.

— Замолоду, — мовив він одного разу, — я відчував, що створений для великих справ. Я мав здатність глибоко відчувати, але водночас був наділений гострим розумом, необхідним для великих подій. Усвідомлення того, як багато мені дано, підтримувало мене, коли хтось інший падав у відчай, оскільки я вважав злочином даремно розтрачувати на безплідну печаль свій талант, який може служити людям. Міркуючи над тим, що мені вдалося створити (хай там як, а я створив розумну живу істоту!), я не міг не усвідомлювати своєї величі в порівнянні зі звичайними людьми. Але ця думка, що окрилювала мене на початку мого шляху, тепер змушує тільки нижче схиляти голову. Всі мої прагнення і надії закінчилися провалом; мов архангел, нагороджений найвищою владою, я прикутий ланцюгами до вічного пекла. Я був наділений воднораз і багатою уявою, і гострим, прискіпливим аналітичним розумом; поєднання цих якостей дозволило мені вимислити й реалізувати створення людської подоби. Я й зараз не можу без хвилювання згадувати, як я мріяв, поки працював. Я подумки ступав по хмарах, радів від усвідомлення власної могутності, весь горів на саму думку про благородні наслідки мого відкриття. Я з дитинства любив мріяти про високе і був сповнений шляхетності честолюбця. А тепер — яке страшне падіння! О мій друже! Якби ви знали мене таким, яким я був колись, ви б не впізнали мене в теперішній жалюгідній істоті. Відчай був мені майже невідомий; здавалося, що все скеровувало мене до великої мети, поки я не впав так, щоб уже ніколи більше не підвестися.

Невже мені судилося втратити таку чудову людину? Я прагнув мати друга — такого, який би полюбив мене та поділяв мої прагнення. Й — о диво! — я знайшов його в тутешніх морях; але побоююся, що знайшов лише для того, щоб оцінити його переваги — і знову втратити. Я намагаюся примирити його з життям, але він відмовляється від самої думки про це.

— Дякую вам, Волтоне, — говорив він, — за доброту до нещасливця; але обіцяючи мені нові почуття й прихильності, невже ви гадаєте, що вони замінять мені тих, кого я втратив? Хто може стати для мене тим, ким був Клерваль, і яка жінка може стати ще однією Елізабет? Друзі дитинства, навіть коли вони не полонять нас винятковими чеснотами, мають над нашою душею владу, яка рідко дістається друзям подальших років. Їм відомі наші дитячі схильності, які можуть