Читати книгу - "Мене називають Червоний"

лихих пересудів, сколихнула скромний двір мечеті нашого махаллє. Особливо мене порадував прихід чавушбаші[161] Мустафи-аги, чию посаду я міг би зайняти, якби не помер, і брав би участь в активному житті держави. Зібрання було поважне й тішило око: секретар Дивана Кемалеттін-ефенді, чавуші Дивана, частина з яких були моїми друзями, а частина — ворогами, завжди привітний і доброзичливий управитель канцелярії Серт Салім-ефенді, колишні чиновники Дивана, що рано покинули державну службу, мої друзі по медресе, далекі й близькі родичі, молодь та інші — дивуюся: звідки вони довідалися про похорон?

Я пишався цими сходинами, траурним настроєм, який панував. Присутність головного скарбничого Хазима-аги та начальника султанської варти свідчила, що Його Величність падишах опечалений моєю смертю. Та чи означає це, що буде докладено всіх зусиль, аби знайти мерзотника-вбивцю, що кати займуться справою? Не знаю. Я зараз бачу ту гадину, він стоїть у колі малярів та каліграфів із серйозним, наскільки можна, засмученим виразом обличчя та дивиться на труну з моїм тілом.

Але Боже збав вас думати, що я гніваюся на свого вбивцю, охоплений бажанням помсти, що моя душа позбавлена спокою, бо був безжально й підступно знищений. Тепер я в іншому вимірі, і моя душа, навпаки, — спокійна, бо після десятиліть мук у земному світі повернулась у свій первісний стан.

Після ударів каламарем моє залите кров'ю тіло лежало й знемагало від болю, душа ж покинула його, ніби щось тимчасове. Певний час вона тремтіла в променях сліпучого світла, а потім до мене повільно-повільно наблизилися два чарівних янголи, вони усміхалися, а їхні лики сонячно сяяли. Все було, як у «Kitab-ur Ruh», яку я перечитував безліч разів. Янголи взяли мене під руки, наче я ще був тілом, а не тільки душею, і понесли у високості. Як швидко і як плавно, без жодних коливань, ми здіймалися вгору, наче в щасливому сні! Минули вогняні ліси, здолали сліпучі ріки, чорні моря й опинилися на засніжених горах. Мандрівка через кожен простір тривала тисячоліття, однак мені здавалася швидшою за мить.

Ось так, пробираючись крізь різношерсті людські юрмиська, зграї невиданих тварин, хмари та трясовини, що кишіли птицями й комашнею, описати яких не вистачить слів, ми пролетіли сім небес. На кожному небі янгол, який летів попереду, стукав у двері і звідтіля чулося: «Хто він?» Янгол називав моє повне ім'я, розповідав, хто я й що я, а наприкінці додавав: «Добрий раб Великого Аллаха!» Тоді з моїх очей котилися сльози радості й щастя. Проте я знаю: мабуть, мине ще з тисяча років до Судного дня, коли душі поділять на праведні, достойні раю, й грішні, які кинуть до пекла.

Так, знаю. Адже за винятком поодиноких незначних відмінностей смерть була такою ж, як її описували на сторінках своїх творів Газалі, Ел Джевзіє та інші вчені. А питання, на котрі не знайдеш відповіді в книжках, ті оповиті темрявою загадки, що їх може пізнати лише мертвий, віднині переливались у сяйві тисяч різнобарвних променів.

Як передати словами ті всі барви, побачені мною в мить дивовижного вознесіння? Я уздрів, що всесвіт створений з кольорів, кожна річ — це колір. Я відчував, що та сила, котра відокремлює мене від решти речей, створена з кольору, але й те, що зараз тримає мене в своїх ніжних обіймах і єднає з цілісіньким світом, — теж колір. Я милувався небом у помаранчевих барвах, прекрасними тілами кольору зеленого листя, брунатними яйцями, дивними кіньми небесної блакиті. Все було, як на тих малюнках і ніби з тих легенд, котрі я з любов'ю розглядав роками. Та наяву бачив це вперше, тому дивився схвильовано й заворожено, а разом з тим здавалося, що побачене немов сходить з картин моїх спогадів. Я збагнув: те, що ми називаємо спомином, є частиною цілого всесвіту, і в майбутньому, завдяки нескінченному часу, який відкрився переді мною, всесвіт спершу стане моїм досвідом, а потім — пам'яттю. Я зрозумів: чому, померши, заспокоївся в радощах кольорів, неначе вивільнився з тісної сорочки, — відтепер для мене не існує жодних заборон, існують лише безмежний час і простір, щоб прожити всі часи і побувати всюди.

Щойно пізнавши це, я з радістю й острахом наблизився до Нього. В ту мить, охоплений смиренням, я відчував буття червоного кольору, ні з чим не зрівняного.

За хвилю все довкола перетворилося в яскраво-червоне. Краса того кольору народжувалася в мені й у всесвіті. Що дужче я наближався до Нього, то більше хотілося плакати від щастя. Несподівано мені стало ніяково, що постану перед Ним залитий кров'ю. Хоча й розум нагадував, що Він сам покликав мене до себе, пославши Азраїла та інших своїх янголів, — так було написано й у книгах про смерть.

Я матиму змогу здріти Його? Від хвилювання мені забило дух.

Який дивний і прекрасний цей Червоний, Він наповнює все-все, а в Ньому веселяться привиди цілого всесвіту. Від самої думки, що я є його частиною, що я майже біля Нього, сльози з моїх очей потекли струмками.

Однак було очевидно, що ще ближче я не підступлюся до Нього. Він розпитував про мене янголів, ті — хвалили, і я бачив, що Він любить мене як доброго раба, котрий слухняно слідує його велінням і заборонам.

Та на якусь мить у мою душевну радість і сльози щастя проник трунок сумніву. Аби позбутися його, я нетерпляче, відчуваючи, що винний, запитав:

— Останні двадцять років я перебував під впливом ґяурських картин, які бачив у Венеції. Навіть деякий час жадав мати власне зображення, виконане в їхньому стилі, правда, побоявся здійснити свій задум. Потім з моєї ініціативи в ґяурському стилі зобразили Твій світ, Твоїх рабів і нашого падишаха, Твою земну тінь.

Я не почув його голосу, однак відповідь проникла в моє єство:

— І Схід і Захід належать мені.

Збуджений, я не стримався:

— Гаразд, та який смисл цього всього… цього всесвіту?

Чи то слово «сир»[162] чи то «сев»[163] відчув я у собі. Я до кінця не розібрав: яке з них?

По тому, як підлетіли до мене янголи, я зрозумів, що тут, на найвищому небі, стосовно мене прийнято ствердне рішення. Проте я разом із іншими душами померлих упродовж десятків тисячоліть ще чекатиму в цьому Чистилищі Судного дня, бо тільки тоді буде прийнято остаточне рішення. Мені подобалося, що події розвиваються так, як написано в книгах. Спускаючись униз, я згадав, що, за тими ж книгами, моя душа в мить захоронення повинна знову поєднатися з тілом.