Читати книгу - "Аку-аку"

— Ти одержиш усе дерево, якщо згодишся принести за нього камені з печери, — заявив я.

Я сказав це навмання, в мене просто несподівано виникла така думка. Я навіть не знав, чи «син вождя» має печеру, але він зовсім розгубився. Деякий час він всіляко намагався звернути розмову на щось інше, але я наполягав на своєму. Побачивши, що йому не уникнути прямої відповіді, Енліке рішуче сказав:

— Але ж, сеньйор Кон-Тікі, я не знаю, де вхід до печери. Я сам хотів би знати, де він.

— А ти пробував пекти курку в уму такапу? — лаконічно спитав я. — Пробував ти робити перед печерою таху?

Енліке був приголомшений і навіть змінився на обличчі.

— Я поговорю з братами, — раптом тихо сказав він. — Сам я вирішувати не можу. Я маю там тільки свою пайку.

Я дізнався, що в одну з його родових печер вхід справді загублено. Але разом з братом Даніелем він є «безправним співвласником» іншої печери, вхід до якої знає тільки Альберто. Він чув, що камені там загорнуті в очерет тотора і що в печері є ронго-ронго та кілька старовинних весел. Але найкращою з усіх речей у печері є вітрильний човен з каменю, якого він назвав вакаохо, і статуя з чорного полірованого каменю завбільшки в половину людського зросту.

Альберто розповідав братам, де міститься печера, але вхід показати відмовився, боячись, що його побачать аку-аку і покарають. Енліке сам не раз шукав печеру, але так і не знайшов.

Знову з'явився «син вождя» аж. через кілька днів. Він привіз нам великих кавунів і, знімаючи їх з коня, шепнув мені, що скоро зможе дістати мені старовинні фігури, його жінка проплакала багато днів, нарікаючи на те, що її чоловік не може знайти входу до власної родинної печери. Але сльози не помагали, і Енліке весь час повертався додому голіруч. Тоді вона напосіла на свого старого дядька, благаючи його допомогти дістати дерево на хату. Від своєї бабусі дружина Енліке знала, що після смерті свого батька вона дістала у спадок частину печери, вхід до якої відомий тільки дядькові. Дядько жив тепер в їхньому домі, і племінниця так йому допекла своїми сльозами, що він пообіцяв показати вхід до печери.

Цим дядьком виявився старий Сантьяго Пакараті, який допомагав своєму братові Тімотео будувати очеретяний човен. Тепер усі чотири брати ловили для нас рибу. Робітників, що працювали на розкопках у Рано Рараку, згідно звичаїв древніх каменярів, я мав забезпечувати також і харчами. Я найняв групу рибалок, котрі, чергуючись, день і ніч ловили рибу та омарів для тих, що працювали в каменоломні. Це дозволило нам скоротити для остров'ян пайку м'яса, рису та цукру, які ми привозили з корабля у величезній кількості і які вмить зникали. Борошно нам довелось тримати вже лиш для себе. Тільки четверо старих братів і далі приходили до табору і одержували там сухарі: вони вмочали їх в кофе і їли, як тістечка. По хліб і тютюн для своїх братів до табору щодня приходив старий Сантьяго, і з ним ми особливо подружилися.

Щоб менше було мороки, ми спробували видати землекопам пайок зразу на тиждень. Але такий порядок неприйнятий на острові Пасхи: після першої ж спроби всі робітники їли й курили цілу ніч, а наступного дня вийшли на роботу сонні, з позеленілими обличчями. Вони непогано провели ніч, з'їли весь тижневий пайок, але тепер, пояснив нам Сантьяго, їм треба дати хоч сигарет, бо інакше цілий тиждень їм нічого буде курити. Довелось знов перейти на щоденний пайок, і всі залишились цим задоволені.

Ощадливість остров'янам не властива. Адже завтра вже інший день. Хака-ле — ось характерна приказка остров'ян. Зміст її приблизно такий: «Це все не має значення». Цю фразу місцевий житель вживає в усіх випадках: коли загубить ніж, розіб'є чашку чи навіть коли згорить його дім. Якось Арне лежав на ліжку в хаті старого Сантьяго і курив. Ненароком він упустив сигарету і, шукаючи недокурка, почав поспішно трусити солом'яний матрац, з якого вже курилось.

— Хака-ле, — сказав старий Сантьяго, з насолодою затягуючись своєю сигаретою. — Закури іншу.

В цій своєрідній атмосфері хака-ле і безжурних посмішок аку-аку були зовсім недоречні. Тому остров'яни намагалися не зустрічатися з ними, але не робили нічого, щоб позубитися їх. Аку-аку чатували на. людей у скелях, приносили їм нещастя.

Старий Сантьяго, цей веселий безтурботний дивак, був завжди задоволений життям і завжди посміхався. Та коли Арне якось сказав, що хоче поставити собі намет біля озера в кратері Рано Рараку і пожити там, обличчя Сантьяго враз спохмурніло. Сам Сантьяго нізащо в світі не ступив би й ногою вночі до цього кратера: за кожною статуєю ховаються аку-аку і свистять у заростях очерету.

Тому я дуже здивувався, коли старий Сантьяго погодився повести нас до печери. З археологів я вирішив узяти Арне, бо він найкраще знав Сантьяго. Крім того, з нами поїхали капітан, штурман і чілієць Санчес, які сподівалися, що їм теж пощастить побувати в печері.

Пізно ввечері наш джип зупинився біля маленької кам'яної хатини при дорозі, що вела в Рано Рараку. З дверей вийшов насторожений «син вождя», його дружина і незнайомий нам юнак, якого Енліке відрекомендував нам як сина Сантьяго.

— А де ж сам Сантьяго?

— Захворів і не може йти з нами. Але він пояснив синові, де печера.

Це була давня казка. Така несподівана зміна програми завжди призводила до того, що доводилось повертатися з нічим. Я вирішив перевірити, чи справді Сантьяго хворий, і зайшов до хати. Господар з жалібним виглядом сидів скоцюрбившись у кутку. Побачивши мене, він почав сухо кашляти. Ні температури, ні якихось інших ознак хвороби в Сантьяго я не виявив. Але з усього було видно: він страшенно жалкує, що дав нам обіцянку.

— Сантьяго, стара шельмо, ти ж здоровий, як бик. Невже ти боїшся аку-аку, коли я з тобою?

Він пожадливо схопив сигарету і затягнувся з такою насолодою, що все його обличчя, аж до вух, вкрилось зморшками.

— У мене болить спина, сеньйоре.

— Тоді ти повинен кинути курити.

— Але вона не дуже болить.

Я ще довго балакав й жартував із старим, поки він, нарешті, скривившись, дуже неохоче не вийшов з хати і не сів у машину. Тепер нас